Недавно слухав нову музику і виніс вердикт, що цей гурт не стане для мене улюбленим, тому що він занадто іміджевий. А що поганого в іміджі?

• імідж може (часто так і буває) заглушити собою особистість людини, паразитувати на ній;
• для підтримки іміджу потрібно витрачати величезну кількість сил і часу, коли їх можна витратити на щось добре і корисне.

Але зовсім не мати іміджу також погано. Це частина невербального спілкування. Завдяки іміджу можна майже миттєво зрозуміти що за птиця перед вами. Достатньо просто оглянути людини з голови до ніг і відчути її соціальну роль, зрозуміти що можна від неї очікувати, а що ні. Було б нерозумним позбавити навколишніх такої можливості. Усі люди, що за способом життя і родом професійної діяльності багато спілкуються, особливо з невідомими, знають про це, або хоча б інтуїтивно здогадуються.

Отже, до іміджу застосовується правило Золотої середини: мало — погано, багато — теж погано, а середньо — якраз добре.

Більше року тому я писав, що українці мають одну негативну рису: не мають як слід розвинених підприємницьких здібностей. Це була описова стаття. Тепер постараюсь проаналізувати і уточнити тему. Не всі українці слабкі у бізнесі. Я маю на думці не винятки з правил, а щонайменше дві верстви народу, які поки мало впливають на загальну ситуацію. Перша — наймолодше покоління українців, які не пам’ятають монополізованої державою економіки у СРСР. Деякі з них радують новим баченням, але все-таки більшість з них не належать чітко до людей вільної ринкової економіки, а до людей пост-СРСР, з якого Україна виходить-виходить, але досі вийти не може. Друга — діаспора і заробітчани, які живуть і працюють за західним кордоном. Ось тут маємо людей, які цілковито руйнують думку, що українці бездарні у бізнесі. Українці, звичайно, не здобудуть такої репутації як євреї чи американці, але цілком можуть бути нарівні з іншими європейськими народами.

Читати далі →

Дехто дотримується загальноприйнятої точки зору на політичний устрій світу, дехто вірить у світову змову, на зразок тієї, яку зображено у фільмі «Дух часу», а мої переконання — свої, оригінальні. Їх основні положення були описані у коментарях до статті Сергія Пішковція про річницю теракту 11 вересня, а тепер визріли до формату повноцінної статті.

Останнім часом я познайомився із багатьма людьми, світогляд і спосіб життя яких кардинально відрізняються від моїх. Інколи їх вчинки і слова здавалися мені дивними, дурними чи смішними. Та я не думаю, що вони (більшість з них) — погані люди. Просто світогляд кожної людини схожий на кристал — він має напрямок росту. Не всяка інформація «чіпляється» до світогляду і стає його частиною. Інформація, що не суперечить раніше набутому досвіду, сприймається позитивно і стає частиною «кристала світогляду». Решта сприймається негативно або ігнорується. Наприклад, неможлива конструктивна дискусія між віруючою людиною і атеїстом або між віруючими різних релігій. Вони будуть приводити один одному аргументи, несумісні із «кристалом світогляду» опонента. Переконати можна тільки мовою співбесідника і підлаштувавшись під його світогляд. Це повторить вам будь-який фахівець із НЛП. А от схожі люди домовитись можуть, часом їм і домовлятись нема про що — усе з півслова розуміють. Такі люди тяжіють одні до одних і утворюють невеликі групи за інтересами. Взяти для прикладу, мій блог. В україномовному секторі Інтернету мільйони користувачів, а лояльними його читачами можуть стати тільки кілька тисяч. Світогляд і спосіб життя решти не перетинаються з моїми.

Читати далі →

Часто людина відмовляється щось робити, бо вважає, що це не для неї. Яскравий приклад, коли запрошують на танці. Багато в кого це викликає приблизно таку реакцію: «Ой ні! Я не піду! Я не вмію! Це не для мене!». Запитайте в такої людини, чи танцювала вона коли-небудь раніше цей танець і майже напевно отримаєте негативну відповідь. Тоді які в неї є причини вважати, що вона не вміє танцювати? Я не стану шукати психологічні причини, чому ми часто так поводимося, але стає зрозуміло, що люди бачать себе тільки у виконанні лише певного кола діяльності. А все інше — табу. Та невідомо, можливо саме у цьому списку табу є робота, до якої душа лежить найбільше (Григорій Сковорода називав це «сродною працею»). Щоб знайти своє покликання, я бачу тільки один вірний шлях — перепробувати все. І чим раніше, тим краще.

Як вибрати професію?

Останнім часом поширюється освітня схема, за якою діти переходять на профільне навчання уже в ранньому віці. Фактично, це звужує рамки для майбутнього вибору професії. Я з деяким настороженням ставлюся до такої практики. В такому віці, звичайно, ще важко визначити, що подобається більше. І річ не в тому, що особистість ще не сформована, а в тому, що не вистачило часу ознайомитись із усією різноманітністю світу, щоб робити правильні висновки про свої таланти і вподобання. Адже деякі предмети починають викладати у старших класах, а дещо не вивчають у школі взагалі.

Ще гірше буває, коли в дитини талант виявляється ще у молодших класах і батьки стараються розвинути тільки його, а рештою предметів нехтують. Бо інколи старші помилково називають талантом те, що насправді є тимчасовим захопленням або, навіть, і не захопленням, а випадковістю. Я сам дуже часто змінював улюблені предмети у школі. Вищезгаданий список табу збільшується з віком і зацікавлення школярів змінюються дуже часто — це природній процес, у який можна втручатися тільки дуже обережно.

У відомій казці Попелюшка, коли зробить усю домашню роботу, мусить визбирувати із попелу горох. Але і в житті я не раз спостерігав таку ситуацію, коли робітник виконав свої прямі обов’язки і може, здавалося б, трохи перепочити. Але начальник прямим або непрямим чином змушує не сидіти, склавши руки. Інколи ще гірше: робітник сам ставиться до своєї роботи фанатично. В нього є тверде переконання, що весь робочий час треба приділяти лише роботі. Звичайно, не в кожній професії можна зробити завдання до закінчення терміну. Водії, що перевозять пасажирів, наприклад, повинні строго дотримуватися графіку. Але також є багато професій (і їх стає все більше й більше), в яких праця організована «від проекту до проекту». Та ні — начальство не хоче, щоб ми були щасливими і вигадує найбезглуздіші завдання. На території заводу «Рівнеазот» можна спостерігати ретельно перекопані газони. Квітів потім на них не садять — тут мета стоїть не зробити промисловий гігант красивішим та зеленішим, а тільки подіти кудись зайву робочу силу, користуючись вродженою любов’ю українців до землі. Щось подібне відбувається й у рівненських школах. Учні проходять практику просто байдикуючи в кабінетах, замість їздити на екскурсії, як то мало бути «правильно». Змусити неповнолітніх до перекопування грядок не можна, але відібрати час — так.

Соромно за свою країну, але мовчати не можу. Бо, здається, у цьому випадку приказка «Добре там, де нас нема», правильна. Мені (не маючи щоправда особистого досвіду життя у розвинених країнах) дуже важко уявити, щоб щось подібне відбувалось де-небудь в Америці. Бо там цінують час.

Хоч я й скептично ставлюсь до дорогих збіговиськ, подібних до Євробачення, але цього року дивився конкурс. Для мене це традиція. Я дивлюсь Євробачення з 2003 року, коли Україна вперше брала у ньому участь. Та це більше відмовка, ніж серйозна причина. Я ще раз процитую Нассіма Талеба:
Скептицизм вимагає багато сил і коштує дорого. Скептично відноситися можна до речей, які мають глобальні наслідки. У житті дрібних питань і рішень краще бути недосконалим, поводитися по-дурному і по-людськи.
Окрім цього, є ще одна причина, чому я не соромлюся інколи робити не зовсім, здавалося б, корисні речі. Про це я скоро напишу окремим постом.

Але цей запис зовсім не про те, чи Євробачення хороший конкурс, чи ні. Переглянувши усі 3 частини дійства, я мав можливість спостерігати за дуже швидким сходженням до слави окремих виконавців. У півфіналі я особливо й не виділяв Олександра Рибака серед інших конкурсантів. Як на мене, досить посередньо для Євробачення. У фіналі я дізнався, що на нього роблять високі ставки. Моє ставлення до можливого лідера трохи змінилося. Думаю, справедливо буде сказати, що я став приділяти йому більше уваги. Але коли він став отримувати бали з неймовірною швидкістю і врешті з великим відривом виграв конкурс, мої відчуття змінилися на повагу. Звичайно, це не була глибока і щира повага, але цього було достатньо, щоб я ним зацікавився.

Чи був би мені цікавим Рибак і чи згадав би я про нього тут, якби населення Європи за нього не проголосувало? Але об’єктивно наш герой не став набагато кращим за кілька днів конкурсу. І моє суб’єктивне ставлення до нього не змінилося б, якби не сила голосів усієї Європи. Стадний інстинкт. Думка більшості часто стає для людини найсильнішим аргументом. Звичайно, від цього викривляється розуміння, але цей інстинкт також і єднає всіх людей у цивілізацію.

P. S. Про мої справжні музичні смаки можна дізнатися на акаунті Last.fm.

…Продовження.
У попередній частині я роздумував над тенденцією споживати все більше і більше інформації та проблемами, до яких це може призвести. У цій частині продовжую розкривати тему і висловлююсь також про створення і оточення себе такою надлишковою інформацією.

Що, невже я справді так погано пишу, що ви мене не читаєте? Ні, мабуть, причина в іншому. Просто гублюся серед океану інформації, більша частина якої має сумнівну цінність.

Недавно Ярослав Федорак нагадав нам про принцип Паретто або ж 80/20, за яким приблизно 20% роботи дають 80% результату. Тримаючи в голові цю чудову теорію, легко зрозуміти міркування, викладені у цій статті.

Кожен береже свій час. Це одна з ознак нашого покоління. Чи не тому в Інтернеті люди рідко читають текст більший за 5000-10000 знаків. Та й той текст, що відвідувач сайту вирішив-таки прочитати, найчастіше проглядається «через рядок» і сприймається поверхнево.

Хто тут правий: автор, який намагається донести якомога більше інформації чи сам читач, який просто береже свій час? Звичайно, на кожен випадок треба окремий суд, але доводиться визнати, що інколи автор захоплюється і засипає читача зайвими словами. Читач тій зайвій інформації не радий, навіть якщо він «інфожер». Справді, чи багато ви читали такого, що дійсно сильно вплинуло на вас? За законом Паретто, небагато. А все інше — це інформаційний шум, що відволікає від дійсно важливого. Тому, не тільки бажання зекономити час має підштовхувати до розумової гігієни.

Відомий психологічний принцип говорить, що людська увага може триматися тільки на максимум 7 об’єктах відразу. Це значить, що якщо хоча б яка-небудь дрібничка буде турбувати під час роботи, ефективність праці зменшиться на 1/7. Причому та дрібничка може породити нові асоціації і захопити ще більшу частку уваги. Тоді навіщо давати привід для таких «паразитів уваги»?

Це одна з причин, чому я дотримуюсь мінімалізму у виборі програм для роботи. Наприклад, у моєму улюбленому текстовому редакторі gedit відключаю панель інструментів, надаючи перевагу гарячим клавішам і меню. Яскраві картинки можуть відволікати увагу, це шум. Та це ще нічого, а от блимання банерів на сайтах дістає! Я не дивлюсь на картинки? Гаразд, «я» не дивлюсь, а от моя підсвідомість дивиться. Підсвідомість текст не читає, а розуміє тільки образи. Як образів у зовнішньому світі немає, то більш імовірно, що вони виникнуть самі у вигляді корисної думки, досить тільки злегка постаратись. Схожі поради дає китайське вчення Фен-Шуй: перед екзаменами, тощо слід позбавитись якомога більшої кількості речей у кімнаті.

Не подумайте, що все моє життя підпорядковане спартанському стилю. Але переконаний, мінімалізм і робоче місце — це хороше поєднання.