Це статті за Вересень 2008 року

Що не вистачає Лінуксу?

· 15 коментарів

Час від часу в мене виникає питання, на яке мені важко дати відповідь: що не вистачає Лінуксу, щоб це була розповсюджена операційна система? Сьогодні, в роботі над цією статею я намагатимусь дати відповідь на це питання, як з технічної точки зору, так і з соціальної. Своє дослідження почну з того, що задам це питання сам собі: що мені не вистачає в Лінуксі? Мабуть, найбільше не подобається складність у встановленні драйверів. На прикладі мого десктопа з Ubuntu, відразу не піднялися відеокарта, принтер, сканер, фотоапарат і модем. Майже весь набір периферії. Виробники не вважають за потрібне надати драйвер для пристрою під Лінукс відразу на диску, що йде в комплектації. Зазвичай тільки Windows і Mac OS. В кращому випадку драйвер можна завантажити з Інтернету. Часто буває, що під 64-бітну платформу (amd64) немає драйвера, а є тільки під поширенішу 32-бітну платформу. В гіршому випадку (схоже, це зустрічається дедалі рідше) виробники грішать тим, що не надають специфікацій, щоб на їх основі можна було написати вільний драйвер, але й не пишуть свій, пропрієтарний. Але отримати програму — це тільки початок труднощів. Драйвер потрібно ще встановити і налаштувати. Особливо цим славляться драйвери відеокарт. Єдиної системи в цій справі немає і доводиться читати купу манів, рідмі і форумів, щоб отримати бажаний результат. Виходить, мільйони лінуксоїдів світу постійно стикаються з одними й тими ж проблемами, які вирішуються, переважно, на рівні дружньої допомоги на форумах і блогах. Я переконаний, що технічно ця проблема не надто важка у вирішенні, адже створені ж чудові менеджери пакунків. А от суспільство до цього ще не зовсім готове. Розробники Лінукс-програм із самого початку об’єдналися і розміщають софт у репозиторіях, а розробка драйверів тісно пов’язана із не завжди зацікавленою стороною — виробниками заліза. В одному з документів Debian написано, що треба просити і пояснювати ситуацію, переконувати, що спільнота Лінукс теж складає важливу частину клієнтів. Не думаю, що ситуація швидко виправиться на краще. Потрібна критична маса, якої нема. Зараз з’явилося кілька перспективних проектів по написанню вільних драйверів. На жаль, моє залізо не дає можливості їх протестувати, але, схоже, це зародок системи, що переплюне класичне встановлення драйверів на Windows, як це вже давно є з недрайверами. Також важливо писати хорошу документацію, бажано з викладенням в одному місці.

На жаль, не всі програми мають 64-бітну версію. Наприклад, браузер Opera. Старі користувачі, «діди» згадують як колись так само важко давався перехід з 16-бітних систем на 32-бітні.

Не подобається стереотип, що лінуксоїд — це, повністю поглинута хаком, програмуванням та ідейками про вільний софт, людина. У 90-их, схоже, це було цілком вірним, але тепер — це неправда. Із появою дистрибутивів Ubuntu, Mint Linux, Knoppix та інших, необхідний поріг технічних знань і вільного часу став набагато нижчим. Я розумію, що Лінукс з приходом низькокваліфікованих користувачів втрачає романтику, але ж дистрибутив дистрибутиву не заважає. Досвідчені хакери завжди знайдуть, де почесати руки. А мрія, що весь софт стане вільним, потроху справджується.

Згадую свої майже героїчні перші тижні з Лінуксом. Потрібно було багато вчитися, а хороші підручники знайти було важко. Для Лінукс є море документації, але не підручників, що пояснюють основи роботи. От цим і живиться переконання, що Лінукс дуже важкий у вивченні, тоді як більш досвідчені користувачі не мають жодних труднощів.

Зараз починають з’являтися ультрапортативні моделі ноутбуків як от Acer Aspire One, за якими вже закріпилася назва «нетбуки». Велика їх частина продається із передвстановленим Лінуксом. Воно зрозуміло, адже Windows (а ще раніше MS-DOS) завжди орієнтувалася на середньостатистичний для свого часу комп’ютер, а Лінукс однаково добрий і на маленькій цяці і на найпотужнішому в світі суперкомп’ютері. Обмеження можуть стосуватися тільки конкретного дистрибутива. Із закінченням комп’ютеризації, різноманітність форм комп’ютерів зростає. Тут і стає в нагоді універсальність Лінукса. Припускаю, незабаром все більше виробників малопотужних комп’ютерів будуть продавати їх у комплектації з Лінуксом. А для повнорозмірних машин цей час ще дуже далекий.

Потрібно, щоб користувач отримував готовий Лінукс. Багато не наважаться міняти операційну систему.

Досі немає такої різноманітності програм, як у Windows. Нема потужних 3D-ігор, перекладачів, систем розпізнавання тексту, багатьох вузькоспеціалізованих програм і купи різних, здебільшого некорисних, дрібничок.

В основі більшості проблем Лінукса дуже проста причина: мало користувачів. Але Лінукс показує величезну життєздатність. При незначній кількості користувачів, запит у пошуковиках «linux» видає тільки у 3-4 рази менше результатів, ніж «windows». Думаю, відношення розробників приблизно таке саме. Однак цікава річ: при пошуку українською «linux» вже перегнало «windows». І Лінукс дійсно швидко розвивається, тоді як користувачі Windows не спішать переходити на нову її версію. Все більше користувачів хочуть мати на своєму комп’ютері щось більше, ніж обрізані можливості Windows. Також багатьом набридли піратство і завищені ціни на софт. І вони шукають альтернативу.

Категорія: Linux

Собаче життя

· Коментарів немає
Загальна частина

Недавно я вже писав про обурююче погану якість продуктів. Радий повідомити, що все-таки є категорія харчів високої якості, які корисні для здоров’я. Це корм для тварин. Навіть найдешевший корм для наших улюблених котиків, собачок, рибок та інших «братів менших» містить усі необхідні речовини у необхідних кількостях. Натомість господарі їдять гемеошну копитоковбасу і канцерогенні чіпси, не кажучи вже про алкоголь.

Над створенням рецептури корму працюють дієтологи, для яких першим критерієм оцінки якості є корисність для здоров’я, а вже потім смак і ціна. А травний процес собаки вивчений краще за травний процес людини. Більша частина дієтологів людей створює дієти для похудання, а не для хорошого здоров’я. Виробники харчових продуктів для людей в першу чергу дбають про смак. Застосовуються спеціальні рецепти із сировиною поганої якості, щоб знизити ціну. Через те маємо «ковбасу» набагато дешевшу за м’ясо.

Деякі господарі хваляться: «Моя киця така делікатна — ковбаси не їсть». Просто тварина більш уважна до їжі, та й відчуття смаку не в такій мірі нищиться нездоровим способом життя.

Господар вигулює собаку стільки, скільки їй потрібно, але сам часто не відпочиває як слід і проводить вільний час перед телевізором. Годинку можна й посидіти пасивно, але потім це вже не відпочинок, а ступор усіх систем організму.

Філософська частина

Не подумайте, що в мене якась фобія чи алергія на тварин, але можна прийти до висновку, що вони важливіші в суспільстві, ніж ми, люди. Можливо, люди сприймають один одного як конкурентів. Та це не пояснюює чому господар ставиться до себе гірше, ніж до улюбленця. Більш ймовірним є те пояснення, що увага представника нашої Західної цивілізації напрямлена назовні. Власне «я» для нього не є хорошим об’єктом, заради якого варто трудитися. Чи не через цю причину японці живуть так довго. Вони більше думають про себе і найближчий оточуючий простір. Також жінки живуть довше за чоловіків. Їм характерно думати і діяти в межах найближчого середовища, вирішувати конкретні завдання.

Традиційно прийнято вважати, що Східна цивілізація більш схильна до самопожертви. Свідомо так, але на рівні колективного несвідомого ми дуже неуважно ставимося до власних потреб. Західна людина легко забуває про їжу і сон в своєму прагненні досягти успіху.

Категорії: Інша думка, Філософія

Два козаки

· 4 коментарів

Одна з цих коробок сірників зроблена на Рівненській сірниковій фабриці, а інша — в Московії у місті Череповці. Відгадайте, яка де?

На лівій коробці український прапор перевернутий догори дригом. А козак аж припух і на ногах не стоїть. Вуса опустились та й люльку нема сил вище підняти. Зброї нема. Видно горілки забагато випив. Чи може вже на москальську водку перейшов.

Козак з правої коробки веселий, життєрадісний і повний здоров’я. Шабля на місці, вуса догори. Хвацько тримає люльку на фоні правильно повішеного прапора.

Категорія: Різне

Артикль в українській мові

· 3 коментарів

Найвідомішим мовознавцем, що відстоює наявність артикля в українській мові є Володимир Петрук. Також він зруйнував міф про 3 гілки слов’янських мов, адже до української ближчі хорватська і словацька, ніж російська. Український артикль — необов’язковий і прихований, але, за версією п. Петрука, він все-таки є. Навіть, Вікіпедія визнає наявність, якщо не повноцінного артикля, то, принаймі, схожого на нього явища.

Неозначений артикль «один»
Один чоловік сказав.
Була в мене одна собака.
Одні збитки. [Навіть фразеологізми утворюються.]

Чим в цих прикладах є слово «один»? Міцна, набута у шкільні роки навичка ідентифікує його як числівник. Але людина, яка добре володіє українською мовою, розуміє, що мовець зовсім не хотів повідомити про кількість чоловіків чи собак. А пояснити як числівник «один» може існувати у множині офіційне мовознавство не здатне. Тому що це — не числівник, а неозначений артикль. Його функція — повідомляти про неважливість того, про який саме з екземплярів об’єкта говориться. Неважливо, який чоловік сказав, бо він уже пішов і його не знайти, і не перепитати. Або мовець просто не хоче чи не бачить сенсу, щоб його співрозмовник знав більше.

Хоч в українській мові неозначений артикль й не обов’язковий, але підкоряється складним правилам: має рід, відмінок і число, може міняти положення в реченні без втрати змісту. Артиклі західноєвропейських мов не мають такого багатого набору граматичних властивостей. При всій нашій скромності, мусимо визнати, що українська мова одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу.

Означені артиклі «цей» і «той»
Цей, як його?
Що то за риба?

Аналогічно першим прикладам, мовець застосовує слова «цей» і «той» зовсім не для позначення відносного перебування предметів у просторі. Означені артиклі «цей» і «той» разом із їх граматичними формами використовуються для повідомлення, що мається на увазі конкретний екземпляр із групи схожих об’єктів. Мовця цікавить конкретна риба, на ній зосереджена вся його увага.

Аналогічно до неозначеного артикля, означений також має рід, число і відмінок.

Артиклі у словотворенні

В англійській і багатьох інших мовах однією з функцій артикля є утворення іменників. Наприклад:

touch [торкатися] → a touch, the touch [дотик]

В українській, виявляється, також є таке явище, але артикль частіше «чіпляється» після кореня слова як у шведській чи болгарській.

Дерево → це дерево → деревце
ті що молоді → ці молоді → молодці → молодець
ця [тут мати не знає як пояснити] → цяця
той що purus → той що пурний → цей пурний → чепурний
той що знає → цей зна → зна цей → значення

Це доводить, що раніше сфера вживання артиклів була набагато ширшою. Тепер ця форма словотворення практично зникла. Далі не будемо розглядати артиклі в контексті словотвору, а тільки в їх самостійній формі.


Усі українські артиклі необов’язкові для вживання. Якщо їх опустити, значення речення повністю зберігається. Але погодьтеся, мова з артиклями більш емоційна і людяна.

Як правило, українець вживає артиклі в особистій розмові, особливо в стані емоційного підйому. Найчастіше в анекдотах. Рідко в офіційній мові. Тобто, ця частина мови живе у тій самій сфері, що й матюки і прокльони.

Артиклі в багатьох мовах несуть інформацію про рід і число іменника. В українській же, іменник самостійний. Він без допомоги службових слів містить усю необхідну інформацію про рід, число і відмінок. Тому й вживання артикля є необов’язковим; це надлишкова інформація. Таким чином, артиклі в українській мові витіснені «жиром» іменника. В. Петрук вважає важливою причиною їх зникнення також політику русифікації, але ж у російській теж є схоже явище. В будь-якому випадку, тоталітарний режим не позначився добре на малопоширених рисах української мови.

Вживання артиклів — ознака не зіпсованого сучасною літературною мовою гуцула чи поліщука або просто малоосвітченої людини. З іншого боку, найкращі носії української мови (літератори та інші гуманісти) нерідко також не соромляться використовувати призабуті форми. А що артиклі існують в простонародному середовищі, то вони не зникнуть з української мови зовсім.

Цікаво ознайомитися з артиклями в інших мовах. Ця частина мови є германських і романських мовах. Зі слов’янських мов артикль обов’яково вживається і офіційно визнаний тільки у болгарській і македонській. У болгарській є тільки постпозитивний означений артикль. Наприклад:

топка [м’яч] → зад топката [за м’ячем].

Порівняйте з російською:

А король-то голый!

Це пояснюється тим, що на розвиток російської великий вплив мала церковнослов’янська, яка виникла зі староболгарської.

Немає артиклів у китайській і японській мовах, які славляться своєю складністю і розвинутістю.

Артиклі в українській мові втратили більшість своїх функцій, часто несуть надлишкову інформацію, але зберегли щонайменше дві функції, завдяки яким їх варто інколи використовувати.

  1. Вони несуть попередню граматичну інформацію про об’єкт бесіди. Наприклад, буває, мовець не може пригадати назву (ім’я) того, про що він хоче сказати. Тоді каже щось на зразок:
    Цей, як його?

    В цьому прикладі артикль вказує, що слово, яке не може пригадати мовець, чоловічого роду у однині. А це вже щось! Співрозмовник на основі цієї граматичної інформації може взяти більш активну участь у відгадуванні призабутого слова. Мислення людини побудоване таким чином, що краще спочатку окреслити загальне, а потім конкретизувати його. Розуміння мови — процес швидший, ніж її слухання чи читання. Якщо є хороший підтекст, то артикль дає можливість зрозуміти про що йдеться ще до того, як мовець закінчить речення.

  2. Артикль може брати на себе функції займенника. У перших двох прикладах для неозначеного артикля можна взагалі прийняти іменник і розуміти сказане з підтексту.

В розмовній мові артикль часто підміняється в кращому випадку безликим словом-паразитом «ну», а в гіршому — матюками. Люди відчувають недолік, порожнечу і прагнуть це чимось заповнити. Схоже, що артикль — це потрібна частинка української мови. Не варто його соромитись.

Джерела

http://www.unicyb.kiev.ua/~petruk/article.htm
Вікіпедія

Категорії: Інша думка, Мова

Думання за комп’ютером: кожен може більше

· 3 коментарів

А все-таки ми живемо в щасливий час. Сидимо за тим комп’ютером в комфортабельних умовах, граємо в Контру і Кваку. Взагалі нічого не робимо. Треба бути цікавою людиною, щоб застосовувати комп’ютер для чогось більш складного, ніж для ігор, фільмів, музики і бездумного спілкування по асі, на форумах і т. д. Таким людям прогрес надає хакерство (в тому числі нутрощі Linux) і блогерство. Хакерство, значить, — для технофілів, а блогерство — для гуманофілів. А хтось ще каже, що комп’ютер відбиває у людини здатність до мислення!

Хакери і блогери думають. Дійсно думають, на відміну від маси, бо хочуть вразити світ. Щось-таки дають тому світу, а не тільки беруть. Вільні творці, трохи далекі від тупого заробляння-витрачання грошей — і цим щасливі. Не перекладають проблеми на чужі плечі, бо це — нижче їх гідності. Старанні, що так важко знайти в сучасному світі, де все поставлено на конвеєр. Мріють бути найкращими в своїй галузі. Не мають начальника і усе роблять по своїй волі.

Хакерство і блогерство — це рух. Рух — це життя. Хакери і блогери активно впливають на світ, «беруть» його. Вони легко пристосовуються до мінливого середовища IT. Якщо щось десь трапляється, вони серед перших реагують, шукають вихід, знаходять його і показують іншим.

Хакери і блогери відгороджені від зовнішнього світу стінами (не дуже товстими, як у Японії). Вони не самі відгородилися: лінь і недалекоглядність посереднього користувача відгородили їх. Посередній користувач із захопленням і деяким страхом ставиться до хакера, при цьому думаючи, що сам так ніколи не зможе. До блогера поваги трохи менше, але навряд чи посередній користувач з власної волі зробить спробу написати повноцінну статтю. Звичайно, не всі посередні користувачі такі. Багато з них виявляють свої таланти в інших сферах. Але більшість, все-таки, не бажає виявляти таланти або взагалі вважає, що ніяких талантів у них нема. А чому ж вони не можуть? Низький IQ, нестача грошей чи часу? З точки зору впевненої в собі, успішної і працьовитої людини, кожен може більше.

Хакери і блогери не вірять в існування кнопки (таблетки, амулету, заклинання), що дає успіх, багатство і щастя. Вони просто живуть за принципом «кожен може більше».

Категорія: Інша думка

Про копитоковбасу та інше

· Один коментар

Так, знаю, ця тема не зовсім оригінальна, але потрібна. Я хочу розповісти про якість харчових продуктів, про бізнес, побудований на нелюдському ставленні до здоров’я людей.

Чи знаєте ви, в яких антисанітарних умовах виробляють морозиво? Принаймі, на одному з рівненських заводів умови жахливі. А що сухарики роблять з недоїдків барів і кафе?

За родом професійної діяльності, я знайомився з роботою контрольних органів. Мене запевняли, що дуже рідко знаходять порушення технології виробництва ковбасних виробів. В мене немає підстав їм не довіряти. Найбільш поширене порушення — збільшена вологість. А скільки в сосисках м’яса? Згідно з проведеними дослідженнями, 7% м’яса і 15% м’яса птиці. А решта… Чого там тільки нема. Соєвий білок — це ще добре. А як щодо емульсії із шкіри і копит? Зараз кожен підприємець може зареєструвати свою рецептуру і легально виробляти яку-небудь копитоковбасу з відходів, яких не кожен собака захоче їсти. От на цьому рівні й здійснюється злочин проти здоров’я і гідності громадян.

Великі виробники знають норму, після якої настає гостре отруєння, і не стануть її перевищувати. А от хронічне отруєння харчовими добавками — це стан багатьох сучасних людей. В західних країнах зафіксовані випадки, коли насичений консервантами труп не починав гнисти, навіть, через кілька місяців після смерті. «Здоровий» труп починає активно розкладатися вже через днів 10 після смерті.

Поширена думка, що своє, домашнє корисніше для здоров’я, ніж імпортна продукція. Що чим далі від цивілізації, тим менше «хімії». Загалом, ця думка правильна, але часто бувають винятки. Кілька років тому я підслухав розмову напівграмотної бабусі з Полісся. Вона скаржилася, що отруїлася, коли обприскувала картоплю від колорадських жуків. Розповідала, в скільки разів перевищила дозу, вказану на упаковці, що кропила віником і що вітер дув у її сторону. Перевищена доза могла не вивестися повністю з рослини до збору урожаю і повільно отруювати бідну бабусю і її сім’ю цілий рік. Такий от домашній урожай, там, де й газ не проведений. Але не тільки старі поліські бабусі неправильно користуються небезпечними досягненнями цивілізації. Я знайомий із літнім чоловіком, що вже давно заслужив повагу оточуючих. Ніяк не можна сказати, що він легковажний. Але потрапив у лікарню з важким отруєнням від своїх домашніх помідорів. Домашні продукти можуть бути ще більш небезпечними, тому що над господарствами населення немає ніякого контролю.

Якщо у вас є подібні шокуючі історії, пишіть у коментарях.

Категорія: Історії з життя

Дзеркало долі

· Коментарів немає

Кадр із фільму «Ворон»

Інколи в світ виходять художні твори, що тісно пов’язані з власною історією в реальному житті. Наприклад, пісня Show Must Go On групи Queen. Так, сама по собі ця пісня теж гарна, але вся її краса проявляється тільки якщо уявити Фреда Меркурі, що пише, знаючи про невідворотність своєї близької смерті. І вже важко відрізнити, де для нього закінчується реальність, а починається безмежний океан мрій — музика.

Фільм «Ворон» був найуспішнішим в кар’єрі молодого артиста Брендона Лі. І, на жаль, останнім. Можливо, якби не його трагічна передчасна смерть, ми б говорили «Брюс Лі, батько Брендона Лі», а не «Брендон Лі, син Брюса Лі».

Брендон Лі почав виявляти непокору суспільству ще в молоді роки, коли він часто хуліганив у школі. Пізніше він спрямував свою енергію в творче русло, пішовши шляхом батька — став актором. Усю свою кар’єру Брендон доводив свою самодостатність від батькової слави (не заздрю дітям знаменитостей). Успішно доводив, не вистачило тільки часу.

Сюжет «Ворона» досить простий. Бандити вбили пару закоханих: Еріка і Шеллі. Через рік ворон повертає Еріка до життя і дає йому дар невразливості, щоб він зміг помститися за зло.

Брендону слід було зіграти як Ерік падає від пострілу на підлогу. Сцена не надто складна. Її зняли і залишили Брендона. Пішли, захоплені роботою. А Брендон залишився лежати. Серед холостих патронів один виявився справжнім. На сцені він мав бути живим, а всі думати, що він мертвий. В реальності вийшло, що він смертельно поранений, а всі думали, що він цілий. Цих кадрів немає у фільмі — їх знищили. Решту фільму довелося знімати за допомогою дублерів і найсучаснішої комп’ютерної графіки (це в далекому 1994 році). Брендона забрали в лікарню, де він зміг прожити ще кілька годин.

На сцені він ожив, а в реальності помер. На сцені він вбивав, а в реальності був убитий. На сцені він був невразливий, а в реальності помер, коли цього не можна було очікувати. На сцені в нього стріляв ворог, а в реальності товариш. Доля жорстоко віддзеркалила сценарій на реальність. Важко сказати, де тут закінчується правда, а починається вигадка. Не чіпала доля тільки кінцівку. І на сцені, і в реальності Брендон помер біля своєї коханої, яка прийшла в останні хвилини його життя. Бо така головна думка фільму: любов перемагає смерть.

Категорія: Некатегоризовано
Сторінка 1 із 212