Дехто дотримується загальноприйнятої точки зору на політичний устрій світу, дехто вірить у світову змову, на зразок тієї, яку зображено у фільмі «Дух часу», а мої переконання — свої, оригінальні. Їх основні положення були описані у коментарях до статті Сергія Пішковція про річницю теракту 11 вересня, а тепер визріли до формату повноцінної статті.

Останнім часом я познайомився із багатьма людьми, світогляд і спосіб життя яких кардинально відрізняються від моїх. Інколи їх вчинки і слова здавалися мені дивними, дурними чи смішними. Та я не думаю, що вони (більшість з них) — погані люди. Просто світогляд кожної людини схожий на кристал — він має напрямок росту. Не всяка інформація «чіпляється» до світогляду і стає його частиною. Інформація, що не суперечить раніше набутому досвіду, сприймається позитивно і стає частиною «кристала світогляду». Решта сприймається негативно або ігнорується. Наприклад, неможлива конструктивна дискусія між віруючою людиною і атеїстом або між віруючими різних релігій. Вони будуть приводити один одному аргументи, несумісні із «кристалом світогляду» опонента. Переконати можна тільки мовою співбесідника і підлаштувавшись під його світогляд. Це повторить вам будь-який фахівець із НЛП. А от схожі люди домовитись можуть, часом їм і домовлятись нема про що — усе з півслова розуміють. Такі люди тяжіють одні до одних і утворюють невеликі групи за інтересами. Взяти для прикладу, мій блог. В україномовному секторі Інтернету мільйони користувачів, а лояльними його читачами можуть стати тільки кілька тисяч. Світогляд і спосіб життя решти не перетинаються з моїми.

Читати далі →

Не думав, що так швидко знайду відповідь на питання, яким задався у одній із своїх недавніх статей. Яка причина творчого «вигорання»? Що змінюється з часом у психіці людини, що вона втрачає інтерес до недавно улюблених справ? Якщо ще не читали цю статтю — прочитайте для розуміння теми, яка тут обговорюється.

Ворога треба знати в лице: його сутність і природу. Тоді з ним можна усвідомлено боротися. Хоча просто визнавати його існування — теж досягнення. Якщо вам здається, що мотивація до дій уже не та, що раніше — то ця стаття для вас. Це намагання вияснити причину «вигорання».

Читати далі →

Дехто живе так, як живеться. Інші дивляться на рівних собі і намагаються робити так само. І даремно, бо копія рідко виходить кращою за оригінал. Більш мудрі люди беруть за приклад і копіюють кращих за себе. Все-таки більшість людей спостерігають за світом і намагаються збагнути «теорію успіху».

Здається, людина уже все робить правильно, звільнилася від найпоширеніших стереотипів нашого часу, має усі об’єктивні умови іти до свого щастя. І починає це робити. Але всередині кожного з нас живуть чортенята. І вони ніколи не атакують на початку шляху. Тільки коли уже видно перші результати роботи, чортенята нагадують про своє існування. Спочатку це виглядає досить безневинно. Трохи більше часу на відпочинок, щось відкласти на потім, десь порушити стару хорошу звичку. І так помалу майбутні генії стають звичайнісінькими людьми.

Загальновідомий факт, що більшість людей рано чи пізно відчувають «вигорання». Їх перестають цікавити їхні справи, хоч би й раніше вони приділяли їм багато часу, працювали натхненно і були у цьому щасливими. Чому? Тут мені дуже важко дати відповідь. Що змінюється з часом у психіці людини? На перший погляд мало би бути все навпаки: добре знане подобається більше. Таке враження, що є якась стеля, стукнувшись головою об яку, все тіло відразу зіщулюється. Можливо у читачів є які-небуть пояснення — пишіть.

Навколо себе я спостерігаю чимало таких людей, які починали дуже добре. Не ліниві, дуже розумні, без комплексів. Але чортенята знищили у них жагу життя. Ні, не об’єктивні фактори; у людей, про яких я зараз кажу, не було ніяких сторонніх причин до цього.

Тому чортенят треба перемагати. Увага, перемагати, а не перемогти — їх неможливо знищити, а можна тільки загнати у глухий куток. Робити це регулярно і наполегливо. Ось усередині заворушились якісь лінь, страх чи апатія — це чортенята. Перемагай їх!

The Truth is Out Here
фраза з серіалу «Цілком таємно»

Проживши не такий вже й великий проміжок часу, я прийшов до простого висновку: секретів не існує. Не існує надзичайних речей, знань, людей. А якщо десь є щось, що мені недоступне, то такі винятки тільки підтверджують загальне правило. Тож той, хто прагне успіху, хай не витрачає свій дорогоцінний час на пошуки надзичайного.

Не існує секретних знань

Останнім часом стали популярними книги і тренінги з інтригуючими назвами на зразок «Як стати мільйонером за 365 днів», «Секрети успіху бізнесмена Петрика П’яточкіна» чи, навіть, «Заговори сибірської знахарки на багатство». Більшість з цих книг пишуться людьми, що не пройшли, як кажуть, «вогонь, воду і мідні труби». І люди, що їх читають (проходять) дуже рідко стають успішнішими, не заробляють мільйонів.

Методи такого бізнесу засновані на простій психології. Спочатку показують красиву картинку, потім піднімають самооцінку: «Щоб стати мільйонером, треба думати як мільйонер». Клієнт слухається порад і… ніякі його рожеві мрії не справджуються. Тоді найчастіше події розвиваються за одним із двох сценаріїв. Або ентузіазм лопає як мильна бульбашка і клієнт розчаровується в собі, або він розчаровуються тільки в методах, яким його навчили і він починає шукати нові «секрети успіху». Але трапляються й такі, хто покидає довіряти різним обіцянкам.

У сучасному світі більша частина інформації перебуває у вільному доступі. Відкрита наука, відкрите мистецтво, відкриті ЗМІ. Будь-хто незалежно від свого суспільного стану може користуватися цією інформацією. Це одна з особливостей західної цивілізації. То чому ж мають бути якісь тільки обраним відомі секрети? Звичайно, дещо все-таки недоступне. Є державні і комерційні таємниці, пропрієтарне ПЗ. Але ця інформація, здебільшого, має утилітарний, а не методичний характер. Приклавши трохи зусиль, можна створити її аналог і, можливо, він стане кращим за попередні реалізації. Складніше створити методики, зате їх не ховають — їх важко сховати. Наприклад, у корпорації Google кожному працівнику офіційно дозволено 20% робочого часу витрачати за своїм розсудом (байдикувати). При бажанні можна повторити цю практику у своїй компанії. Дійсно хороші знання не можуть не поширюватись. Кращі з інновацій через 1-2 десятиліття стануть нормою. Чим краща інновація, тим швидше вона «втікає» від своїх творців. Якщо щось нове з радістю копіюють, застосовують відразу кілька незалежних один від одного суб’єктів, то можна говорити, що це нове має великі перспективи. Так на Twitter один за одним з’являються клони. І навпаки, те, що тривалий час існує в одиничному екземплярі, має тенденцію бути неефективним. Отож, якщо вам пропонують ексклюзивний курс поліпшення життя методом, що застосовували ще за царя Гороха, а ви досі про нього нічого не чули — сміло відмовляйтесь. Зауваження: я не закликаю забувати свою історичну і родинну спадщину. Але нове виникає у теперішньому часі, а не в минулому.

Окремо хочу сказати про методики поліпшення розумових і творчих здібностей. Багато з них не приносять очікуваного ефекту. Ознайомившись з деякими, я побачив, що більша їх частина вимагає перебудови звичного типу мислення. Є одна із старих перевірених «аксіом» роботи мозку, так зване «магічне число». За цим правилом, короткочасна пам’ять людини може містити тільки 7±2 одиниць інформації. Припустимо, за методикою треба зберігати баланс Ян-Інь у вирішенні проблем. Я визнаю цю геніальну теорію китайської філософії. Але суб’єкту пропонується постійно тримати в голові правило «треба зберігати Ян-Інь». Отже, як мінімум одна дорогоцінна одиниця інформації використана. В народі про це кажуть: «Не забивай голову дурницями». Розум має бути вільним.

Не існує надзвичайних людей

Знання — це ще не все; їх треба вміти використати. І постійно виникає відчуття, що деякі люди мають талант це робити, чи не так? Але ж природжений рівень інтелекту різних людей не відрізняється сильно. А з деякими людьми навіть говорити складно — можна бути впевненим, що співрозмовник уже «все знає» і «на все у нього є відповідь». Як же їм вдається пробиватися до самих вершин? На мою думку, відповідь проста: девіз таких людей «Ніколи не досить». Існує теорія чотириступеневої моделі успіху:

1. Постановка мети
2. Суб’єкт робить що-небудь для втілення мети
3. Аналіз зробленого
4. Коригування своєї діяльності у відповідності із 3-ім ступенем

Більшість людей задовольняються тільки першими 2-3-ома, а то й лише 1-им ступенем. Отримавши який-небудь результат, що дозволяє далі не працювати, такі люди зупиняються. Вони хочуть комфорту. Іншим ніколи не досить. Якщо вони послідовно будуть виконувати чотириступеневу модель успіху і мати бажання, то мають неодмінно досягти успіху. Мають, але строгість вище викладеного порушує теорія Хаосу. Відомий сучасний філософ Нассім Талеб пояснює це на прикладі російської рулетки. У пістолет заряджають 5 холостих патронів і 1 бойовий. Гравець стріляє собі в рот і… залишається живий або помирає на місці. Зауважте, гравець і в тому, і в іншому випадках здійснює однакову дію — натиснення на курок. Але результат виходить різним. Тому не можна сказати, що правильний алгоритм дій неодмінно призводить до хорошого результату. Він тільки із певною імовірністю призводить до хорошого результату.

Не існує особливих речей

Теорії теоріями, а об’єктивна реальність накладає свої обмеження на прагнення людини зробити що-небудь. Для практично будь-якої діяльності потрібні речі. Люди співвідносять свої бажання зі своїми можливостями. Часто буває так, що не знаходиться достатньо «капіталу», щоб втілити омріяний проект і доводиться відмовитись від нього. Тоді події можуть розвиватися за одним із двох сценаріїв. Або суб’єкт гостро переживає невдачу і не робить нічого, замкнувшись у власних мріях і виправданнях. Або він вибирає щось по своїх силах і з великою ймовірністю досягає успіху. Б. Ґейтс каже: «Смажити бюргери в МакДоналдсі не нижче твоєї гідності.» Після вдало виконаного проекту «капітал» зазвичай збільшується (як в іграх жанру «стратегія») і може бути уже достатнім, щоб повернутись до втілення старих мрій. Адже — ніколи не досить!

Робити щось значне можна завжди, навіть, у дуже несприятливих умовах. От наприклад, Тарас Шевченко, перебуваючи в ув’язненні, зміг все-таки написати кілька творів.

Секретів не існує, кожен може більше. Треба тільки цінити своє життя дорожче.

В одному із попередніх записів «Як писати чітко» я анонсував статтю, у якій напишу про різницю між професіоналами і новачками. Ось і вона.

Я виділив 3 рівні особистого розвитку у творчості.

1 рівень. Повзання

Автор прагне створити щось своє не маючи належної підготовки. Він не дотримується правил і канонів тому, що просто не знає їх. Зате його твори так часто бувають по-дитячому безпосередніми і щирими. Немає ніякого довгострокового планування. Сьогодні робить одне, а завтра круто змінює напрямок. Вчиться більше на своїх помилках, бо не має доступу до інформації зі своєї галузі і соціальних зв’язків із колегами. Успіх найбільше залежить від наполегливості і працьовитості. Результат творчості не виходить далі вузького кола людей: випадкових осіб і близьких. Достатній рівень для хобі.

2 рівень. Ходіння

Автор пройшов навчання і знає як треба робити справу. Вдосконалення у професіоналізмі полягає в будівництві системи правил і шаблонів. Старі шаблони час від часу замінюються на нові, більш загальні. Творчий процес стає регулярним і напрямленим. Праця стає звичкою. Автор вивчає досвід інших, досліджує їх методи роботи і відбирає найбільш підходящі для себе. Він самостійно навчається і спілкується з колегами. Крім наполегливості, успіх також залежить від інтелекту і уміння обробляти великі масиви інформації. Результат творчості знаходить визнання у широких колах. На цьому рівні можна заробити на життя чесною працею. Для більшості людей цей рівень стає останнім.

3 рівень. Політ

Але дехто проходить вогонь, воду та мідні труби і бачить об’єкт своєї праці в цілому. Подальше вдосконалення ховається у здатності віртуозно відсікати другорядне і чіткому баченні мети. Своїми несподіваними рішеннями автор часто дивує оточуючих. Їх реакція часто буває така: «То все так просто! Як же я сам не додумався!» На цьому рівні творець глобально впливає на розвиток своєї галузі.

Та все по порядку

Я хоч, ніби, й розумію усю ту «механіку», але, здається, треба не хапати зірок з неба, а орієнтуватися на другий рівень. Галілей і Ейнштейн теж успішно прошли перший і другий рівні по порядку. Жаль, з’являються тренінги і семінари, що пропонують успіх, не враховуючи цього факту.

Нема нічого простішого, ніж когось критикувати. Просто щось заперечити, що не
подобається. Або й у негативному контексті: звинувати когось у своїх проблемах і
перекласти свою відповідальність. Здійснення критики відбувається зовсім без
зусиль — на несвідомому рівні. Не можна сказати, що це погано, бо
виправдана критика — двигун прогресу. Але дуже часто критика заміняє собою
конструктив. Згадайте популярні зараз програми на зразок «Свободи» Савіка
Шустера. Суть таких програм полягає у критиці всіх і вся. Але ніяких реальних
рішень гості, найчастіше, не дають. Для високого рейтингу програми цього й не
потрібно. Це просто шоу і насправді ніякої користі для країни, про яку постійно
згадують гості, немає.

Для успіху потрібно, щоб критика вела за собою конструктив: реальні кроки
вирішення проблеми. На практиці ж, мало хто розуміє як «кувати успіх» і за
критикою йде критика і знов критика. Адже критикувати легко…

Особливість національного характеру

Українці особливо добре вміють бачити недоліки інших. Така
наша національна риса характеру. І тому ми не можемо довго терпіти владу. На
Запорожжі гетьман був при владі в середньому 1-2 роки. Після чого запорожці
знаходили яку-небудь причину, чому гетьман поганий і обирали нового. Знайомо,
ага? Винятками були тільки Сагайдачний і Хмельницький, які керували справді
добре. Пізніших гетьманів епохи Руїни не рахуємо: вони дуже сильно залежали від
Московії. Не наставляли українці собі ніколи й сильної влади.

• Українську державу часів Хмельницького ніяк не можна назвати добре
  сконсолідованою. Соратники Хмельницького мали своє уявлення про хід війни та
  керування молодою державою.
• Українські державні утворення періоду
  Національно-визвольної революції початку XX ст. не підтримувалися всім
  населенням. УНР мала дуже слабку владу.
• Більш сильною владою здається гетьманат Скоропадського. Але, по-перше
  Скоропадський прийшов до влади з допомогою «зовнішніх» сил, а по-друге, частині
  українців така влада не сподобалася і вже через 8 місяців до влади прийшла
  Директорія. До речі, при Гетьманаті змінилося як мінімум 3 уряди.
• Досить радикальне націоналістичне спрямування Директорії подобалися
  далеко не всьому населенню і його ліва частина перейшла на бік більшовиків.
• Наступний епізод українського
  державотворення — часи ОУН-УПА. Не змогли націоналісти досягти єдності у
  складний час і розділилися на «бандерівців» і «мельниківців».

Чому в Україні ніколи не буде диктатури?

Наш час: народ на Помаранчевій революції відстояв своє право на свободу. І
хоч теперішня анархічна свобода, м’яко кажучи, не сприяє розвитку, народ
протестує здебільшого на словах, бо йому подобається когось покритикувати і
нічого не робити. В політичні лідери вибиваються ті, хто краще за інших
покаже народу брехливість опонента. Люди прихильні до тих, хто на них схожий.
Отже й голосують вони за тих, хто має такі самі риси. А саме: любов до критики.
І поки не згасне ця національна риса, в нашій країні не буде диктатури.

Критика у політтехнологіях

За останні 1-2 роки поширилася думка, що народ втомився від популізму
політиків і новим лідером країни стане особа, що зробить реальні та корисні
справи.

Подивимось хто тепер отримує, а хто втрачає народну
прихильність.

Литвин: отримує

Просто майстер критикувати і при цьому залишатися «чистим».
Класика.

Яценюк: отримує

Яценюк позиціонує себе як політика «нового покоління». Нібито він
здатний до конструктивної роботи. Що ж, трохи є. Та на мою думку, Яценюк просто
пливе за течією і робить тільки те, що користується попитом. Запитайте його про
те, що він думає про своїх колег і почуєте відповідь, схожу на відповідь
будь-якого політика «старшого покоління»: це все винні вони.

Мороз: втратив

Як іти до іншого табору, треба добре «пояснити» чому старі партнери
погані. Як Юля про Ющенка пояснює. Дурний!

Ющенко: втрачає

Мало критикує. Заслужив репутацію «м’якотілого».

Висновки: хочем щоб хтось був неправим. І нема різниці, чи самому
молоти язиком, чи дивитись як це роблять інші. Конструктивна діяльність —
другорядне.

Що робити?

Повторюся: за критикою має йти конструктив. Інакше критика залишається
красивими словами і призводить тільки до незадоволення. Просто втрачає сенс.
Кінцевий результат має бути таким, щоб його можна помацати або порахувати.

Щоправда, ця стаття також зразок критики без підтвердження справою. Ну майже
як ті політики.

…Продовження.
У попередній частині я роздумував над тенденцією споживати все більше і більше інформації та проблемами, до яких це може призвести. У цій частині продовжую розкривати тему і висловлююсь також про створення і оточення себе такою надлишковою інформацією.

Що, невже я справді так погано пишу, що ви мене не читаєте? Ні, мабуть, причина в іншому. Просто гублюся серед океану інформації, більша частина якої має сумнівну цінність.

Недавно Ярослав Федорак нагадав нам про принцип Паретто або ж 80/20, за яким приблизно 20% роботи дають 80% результату. Тримаючи в голові цю чудову теорію, легко зрозуміти міркування, викладені у цій статті.

Кожен береже свій час. Це одна з ознак нашого покоління. Чи не тому в Інтернеті люди рідко читають текст більший за 5000-10000 знаків. Та й той текст, що відвідувач сайту вирішив-таки прочитати, найчастіше проглядається «через рядок» і сприймається поверхнево.

Хто тут правий: автор, який намагається донести якомога більше інформації чи сам читач, який просто береже свій час? Звичайно, на кожен випадок треба окремий суд, але доводиться визнати, що інколи автор захоплюється і засипає читача зайвими словами. Читач тій зайвій інформації не радий, навіть якщо він «інфожер». Справді, чи багато ви читали такого, що дійсно сильно вплинуло на вас? За законом Паретто, небагато. А все інше — це інформаційний шум, що відволікає від дійсно важливого. Тому, не тільки бажання зекономити час має підштовхувати до розумової гігієни.

Відомий психологічний принцип говорить, що людська увага може триматися тільки на максимум 7 об’єктах відразу. Це значить, що якщо хоча б яка-небудь дрібничка буде турбувати під час роботи, ефективність праці зменшиться на 1/7. Причому та дрібничка може породити нові асоціації і захопити ще більшу частку уваги. Тоді навіщо давати привід для таких «паразитів уваги»?

Це одна з причин, чому я дотримуюсь мінімалізму у виборі програм для роботи. Наприклад, у моєму улюбленому текстовому редакторі gedit відключаю панель інструментів, надаючи перевагу гарячим клавішам і меню. Яскраві картинки можуть відволікати увагу, це шум. Та це ще нічого, а от блимання банерів на сайтах дістає! Я не дивлюсь на картинки? Гаразд, «я» не дивлюсь, а от моя підсвідомість дивиться. Підсвідомість текст не читає, а розуміє тільки образи. Як образів у зовнішньому світі немає, то більш імовірно, що вони виникнуть самі у вигляді корисної думки, досить тільки злегка постаратись. Схожі поради дає китайське вчення Фен-Шуй: перед екзаменами, тощо слід позбавитись якомога більшої кількості речей у кімнаті.

Не подумайте, що все моє життя підпорядковане спартанському стилю. Але переконаний, мінімалізм і робоче місце — це хороше поєднання.