Після епідемії свинячого грипу у мене з’явилась одна хороша звичка. Я став свідомо оцінювати будь-яку нову інформацію на її достовірність. Раніше цей процес був тільки на рівні підсвідомості за принципом «якщо інформація схожа на достовірну, то вона — достовірна». Але коли люди, від яких цього ніяк не можна було чекати, повторювали невідомо звідки взяті дурниці…

Так, у підсвідомості криється головний потенціал людського розуму, але зовнішні чинники можуть легко завести її в сторону. Тому для контролю вона ніяк не годиться. Контроль за допомогою того, чого не контролюєш — не контроль.

Ця нова звичка — психологічний імунітет, бар’єр, який не дає пустій, недостовірній, панікерський інформації атакувати мою особистість. І, я думаю, мати такий «імунітет» стає необхідністю у шаленому світі 21 століття. Хто не має, стає м’ясом для політиків, журналістів і спритних базікал з народу, які більше за все цінять увагу до своєї дрібної особи.

Читати далі →

…Продовження.
У попередній частині я роздумував над тенденцією споживати все більше і більше інформації та проблемами, до яких це може призвести. У цій частині продовжую розкривати тему і висловлююсь також про створення і оточення себе такою надлишковою інформацією.

Що, невже я справді так погано пишу, що ви мене не читаєте? Ні, мабуть, причина в іншому. Просто гублюся серед океану інформації, більша частина якої має сумнівну цінність.

Недавно Ярослав Федорак нагадав нам про принцип Паретто або ж 80/20, за яким приблизно 20% роботи дають 80% результату. Тримаючи в голові цю чудову теорію, легко зрозуміти міркування, викладені у цій статті.

Кожен береже свій час. Це одна з ознак нашого покоління. Чи не тому в Інтернеті люди рідко читають текст більший за 5000-10000 знаків. Та й той текст, що відвідувач сайту вирішив-таки прочитати, найчастіше проглядається «через рядок» і сприймається поверхнево.

Хто тут правий: автор, який намагається донести якомога більше інформації чи сам читач, який просто береже свій час? Звичайно, на кожен випадок треба окремий суд, але доводиться визнати, що інколи автор захоплюється і засипає читача зайвими словами. Читач тій зайвій інформації не радий, навіть якщо він «інфожер». Справді, чи багато ви читали такого, що дійсно сильно вплинуло на вас? За законом Паретто, небагато. А все інше — це інформаційний шум, що відволікає від дійсно важливого. Тому, не тільки бажання зекономити час має підштовхувати до розумової гігієни.

Відомий психологічний принцип говорить, що людська увага може триматися тільки на максимум 7 об’єктах відразу. Це значить, що якщо хоча б яка-небудь дрібничка буде турбувати під час роботи, ефективність праці зменшиться на 1/7. Причому та дрібничка може породити нові асоціації і захопити ще більшу частку уваги. Тоді навіщо давати привід для таких «паразитів уваги»?

Це одна з причин, чому я дотримуюсь мінімалізму у виборі програм для роботи. Наприклад, у моєму улюбленому текстовому редакторі gedit відключаю панель інструментів, надаючи перевагу гарячим клавішам і меню. Яскраві картинки можуть відволікати увагу, це шум. Та це ще нічого, а от блимання банерів на сайтах дістає! Я не дивлюсь на картинки? Гаразд, «я» не дивлюсь, а от моя підсвідомість дивиться. Підсвідомість текст не читає, а розуміє тільки образи. Як образів у зовнішньому світі немає, то більш імовірно, що вони виникнуть самі у вигляді корисної думки, досить тільки злегка постаратись. Схожі поради дає китайське вчення Фен-Шуй: перед екзаменами, тощо слід позбавитись якомога більшої кількості речей у кімнаті.

Не подумайте, що все моє життя підпорядковане спартанському стилю. Але переконаний, мінімалізм і робоче місце — це хороше поєднання.

Кожен намагається знати як можна більше. Це обов’язкова умова становлення сучасної особистості. Але, чесно кажучи, я думаю, що ця життєва установка трохи перебільшена в нашому (українському) суспільстві. В першу чергу за рахунок виховання радянською чи пострадянською системами освіти, де нам роками добровільно-примусово заганяли у підсвідомість потребу здобувати інформацію, але більшість з нас так і не зрозуміли, що отримані знання треба ще й ефективно використати. В результаті доктори наук торгують на базарі, а бувші двієчники і хулігани стають мільйонерами, а то й, взагалі, в президенти балотуються.

І деякі люди, особливо ті, що мають доступ до Інтернету, захворівають на інфожерство. Симптоми прості: хочеться, хочеться і хочеться прочитати (подивитись, послухати) щось нове. Виникає постійний страх щось цікаве і корисне пропустити. Залишившись без доступу до Мережі, хворий йде до телевізора, книжки чи будь-якого іншого джерела інформації. Він їх поглинає без будь-якої поставленої мети — просто по звичці, щоб дізнатись ЩОСЬ. Такі люди багато знають, але мало розуміють. Не вистачає часу добре пороздумувати над новою інформацією. І тим більше його не вистачає щоб свій вантаж знань використати. І, взагалі, ніколи ні на що його не вистачає. Пам’ять, увага і зір притуплюються, здоров’я слабне, а особисте життя відходить у дальній запилений куток. Причина цієї хвороби банальна — лінь. Можете назвати кілька таких знайомих? А може і у вас самих такі проблеми?

Я за собою помітив, що найкраще мені думається після пасивного розумового відпочинку. Достатньо на день-другий відволіктися, ніякої нової інформації не отримувати і тоді, повернувшись до активної розумової праці (навчання), усе сприймається глибше і часто під новим кутом. Частіше виникають ідеї і, головне, процес «ворушіння мізками» дає задоволення. Причому як споживання чужого контенту, так і свій власний творчий процес.

Відштовхуючись від цих роздумів, треба хоч якої-небудь розумової гігієни дотримуватись. Думаю, більшість моїх читачів знають свої місця, де вони засиджуються: соціалки, RSS-рідери, форуми, телевізор, просто ходіння по лінках. Тільки важливо добре відчувати «золоту середину».

Далі буде…