Чи може ви носите шаблю і маєте коня? Чи носите оселедця і шаровари? Чи живете на Січі і обираєте гетьмана? Чи ходите в похід на ляха, турка і москаля? Ось бачите, скінчились ті часи: тепер ніхто не є козаком у повній мірі. Є кілька десятків козацьких організацій, члени яких з натяжкою можуть називати себе козаками. І є українці, які хочуть підкреслити, що вони є патріотами і спорадично використовують слово «козак» для самоідентифікації. Тому що справжні козаки беруть активну участь у політиці та війні. І, навіть, якщо козацькі організації якимось фантастичним чином здобудуть владу в Україні, то хіба вони зможуть вести політику на козацький лад — силою. Тепер 21 століття: війни стали економічними та інформаційними. Козацький досвід у них не потрібний. Потрібні патріоти нового культурного і психологічного складу.

Звичайно козацька історія до себе вабить. То були славні часи піднесення України і наш патріот підсвідомо хоче їх повернути. Але повертати треба не зовнішню атрибутику, а сам пасіонарний дух того часу. І він аж ніяк не дозволяє скиглити за минулим. Цей дух напрямлений в майбутнє. Виникає дисонанс між козацькими ідеями та способом життя і фактичним станом речей у сучасному світі. Тобто при всій своїй силі і красі козацька ідея у контексті нашого часу призводить до пасивності.

Якщо український патріот справді сильний духом, то, я думаю, без жалю перегорне козацьку сторінку історії України і буде писати нову. А якщо ні — до таких людей ставлення толерантне. Просто вони в майбутнє не потраплять.

Читати далі →

Хочете незвичайний прогноз? Я прогнозую, що за термін президентства Януковича самосвідомість українців може тільки покращитися. Після нього ми будемо набагато згуртованішими і впевненішими. Тоді й приведемо до влади достойніших людей. Більше того, така неприємність в українській історії може тільки загартувати народ до рівня повністю самодостатньої нації.

Розвиток (еволюція) найкраще відбувається, коли чергуються сприятливі і несприятливі періоди. Під час несприятливого періоду відбувається банальне дарвінівське «виживають найсильніші». Люди намагаються зі всіх сил вчитися, працювати і жити далі, щоб не опинитися серед слабких. А ще вони стають згуртованішими. Чи багато чули про палестинців 70 років тому? Ні. Вони зросли в боротьбі за існування із сильнішим противником. В Україні нація бореться не проти іншої країни (хоча є й невеликий елемент і цього), а з внутрішнім ворогом. Принципового значення це не має. Так Америка гордиться своєю Громадянською війною; це одна з ключових подій для американських патріотів. І в українській історії цей принцип спрацьовував дуже часто. Він діє й навпаки. В СРСР було заборонено говорити вголос про кризу взагалі. СРСР ослаб і розпався. Розніжились.

Читати далі →

Більше року тому я писав, що українці мають одну негативну рису: не мають як слід розвинених підприємницьких здібностей. Це була описова стаття. Тепер постараюсь проаналізувати і уточнити тему. Не всі українці слабкі у бізнесі. Я маю на думці не винятки з правил, а щонайменше дві верстви народу, які поки мало впливають на загальну ситуацію. Перша — наймолодше покоління українців, які не пам’ятають монополізованої державою економіки у СРСР. Деякі з них радують новим баченням, але все-таки більшість з них не належать чітко до людей вільної ринкової економіки, а до людей пост-СРСР, з якого Україна виходить-виходить, але досі вийти не може. Друга — діаспора і заробітчани, які живуть і працюють за західним кордоном. Ось тут маємо людей, які цілковито руйнують думку, що українці бездарні у бізнесі. Українці, звичайно, не здобудуть такої репутації як євреї чи американці, але цілком можуть бути нарівні з іншими європейськими народами.

Читати далі →

На наступні вибори наші любі політики приготували святковий маскарад. Маски уже готові. Більше того, потроху стає зрозумілим, у кого буде яка.

Янукович: давач

Найпростішим і найдурнішим громадянам нашої держави має сподобатися маска Януковича. Не всі люди дбають про свою душу, деяким вистачає, щоби було повним КОРИТО. Янукович корито наповнить. У вигляді збільшення мінімальних зарплат, пенсій і тому подібної популістики. Барин дає — мужик бере.

Тимошенко: справедлива

Інших українців виховали, що духовне вище за матеріальне. Їм не хліб треба, а СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Їм потрібно, щоб злочинців було покарано, а Росія продавала газ по чесній ціні.

Яценюк: містер X

Але не всі українці такі дурні, щоб голосувати за перших двох кандидатів. Помаранчева революція навчила, що «всі вони однакові». Тому більша частина народу шукає нового політичного лідера. Олігархи виявились достатньо життєздатними, щоб почати задовольняти цей попит. Знайшли серед себе одного, який зовнішньо мав би усі шанси сподобатися народу: молодий, знає англійську і дуже-дуже розумний. Але, по суті, нічим не відрізняється від інших. Виправдовувати його нема сенсу — в Україні достатньо свободи слова. Тому найняли російських політтехнологів (тих самих, що працювали на Януковича у 2004-ому) і придумали нові способи отримати голоси виборців. Метод «диму і блискавок» — так я його назву. Суть полягає у тому, щоб відволікти увагу від справді важливого. І це вдалося. Тепер, коли мова заходить про Яценюка, нецікаво згадувати, що він хорошого і що поганого зробив для країни. Цікаво обговорювати його «невдалу» рекламну кампанію у чорно-коричневу смужку і знаходити справжнього Арсенія у Твітері. Я не вірю, що це все сталося випадково, бо має ознаки добре спланованої вірусної реклами. Виборцю дали можливість зіграти у гру, відчути себе важливим. Одні малюють фотожаби, інші пишуть у блоги і Твітер, ще хтось обурюється «непрофесіоналізмом» його команди.

Маска Яценюка не буде позитивною. Вона буде нейтральною. В умовах теперішньої політичної ситуації цього достатньо, щоб виграти вибори.

Примітка: Я відключаю коментарі до статті. До речі, вперше за рік існування блогу.

За той час, поки я писав цикл про історію незалежної України, в мене виникали нові думки про часи, які вже були описані. Дещо, взагалі, важко причепити до якого-небудь періоду. Тому в останній статті циклу пишу розрізнені думки на дану тему.

Отруєння Ющенка

Насправді, мої роздуми про отруєння Ющенка належать до теорій змови. Їх дуже важко довести, однак важко й заперечити. Легко лише захопити читача емоціями, бо в кожному з нас сидить бажання знайти прихованого недоброзичливця.

Отже, спочатку Помаранчева революція мала відбутися за її гаслами. Українська держава мала повністю переродитись. Навіть, олігархи, які стояли за Ющенком, мали пристосуватися до умов справжньої демократіїї і стати багатіями європейського зразка. Люди тоді, єдиний раз за десятки років, були готовими на радикальні зміни. Все йшло до цього і завадити могли тільки зовнішні сили. Уявіть собі розмову тих самих недоброчичливців, яких ми вишукуємо, із Ющенком.

— Не будеш слухатись, ми зробимо так, що отруєння дасть ускладнення.

Доцільно повністю усувати сильних особистостей. Таких як Чорновіл чи Гонгадзе. А слабких достатньо залякати. Ющенко зламався. Можливо, не відразу і він дійсно спочатку щиро вірив, що «У вас не вистачить камазів.» Але тепер ми бачимо, що Президент намагається щось зробити за принципами, але це все напівзаходи і стає основою для анекдотів.

Отруєння Ющенка, мабуть, і стало останньою краплею у чаші терпіння українського народу. Але яке це тепер мало значення? Більше того, революція виявила хто є хто в українській політиці. Партії, які були ще мало пов’язані з великим бізнесом, ввійли до складу «Нашої України», втратили ідеологію і стали дешевими «кнопконатискальниками». Мабуть, серед цих депутатів багатьом теж погрожували. Революція також дала політичну орієнтацію для багатох людей, активній частині суспільства, що не бажали жити в напівавторитарній країні. На наступних двох парламентських виборах вони голосували за куплені партії. А тепер стали дезорієнтовані.

Хто це зробив — невідомо. Найімовірніше за все — кучмісти. А може Росія, США чи НАТО. Як особливо цікавий варіант, Тимошенко, яка отримала велику популярність, поки Ющенко був хворий. Та, в будь-якому разі, виграли на цьому не простий народ.

Чому другої державної не буде ніколи?

Суперечка про те, варто чи ні надавати російській мові в Україні офіційний статус, почалася ще з оголошення незалежності. Але тільки в час Помаранчевої революції і пізніше, демагоги стали використовувати цей прийом широко та активно. Насправді, переважна більшість українських (за громадянством) політиків не мають патріотичних почуттів ні до якої нації. Думаю, їх можна назвати прагматиками-космополітами, які швидко пристосовуються до життя у будь-якому національно-культурному середовищі. А спекуляції на мові, як і на зовнішній політиці, виявилися дуже ефективним засобом підвищувати свої рейтинги.

Олігархам не вигідно переходити на двомов’я. На це треба дуже багато фінансових витрат. Але їм вигідно відволікати увагу електорату на другорядні проблеми, розігрувати перед ним сцени боротьби проти опонентів. Причому вигідніше грати «проти опонентів», розказувати, що їм не дають прийняти бажаний закон, ніж справді його прийняти. Людська психологія така, що сильніше і швидше сприймає саме негативні емоції. Вимога будь-якого народу до влади: «Хліба та видовищ». Ідеологічні питання — це не хліб, вони можуть бути тільки видовищем. Якщо російську приймуть як другу державну, простору для політичних ігор буде набагато менше.

Автокоментар на «6 причин, що війна в Україні буде»

Майже рік тому я написав у цей блог статтю «6 причин, чому війна в Україні буде». Настав час трошки освіжити цю писанину. Я вже не такий впевнений, що Росія перейде до активних бойових дій проти України. По-перше, завдяки коментарю ivanko. Я й сам за минулий рік двічі проходив практику на підприємстві важкої промисловості, а отже, добре знаю про екологічну небезпечність війни в Україні. По-друге, на Україну, із її слабкою та безпринципною владою, й нападати не треба. Максимум, можна зробити як у моїй теорії змови про отруєння Ющенка. Тільки замість отрути — газовий кран. Схоже на те, що тільки в Росії існує сильна влада, яка здатна на непопулярні кроки у вирішальний час. Але для цього довелося пожертвувати деякими демократичними свободами. Цікаво, сучасна держава може бути одночасно і сильною, і демократичною?

Все цикл закінчений. Попередні 6 статей тут: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Опис найновішого періоду української історії: від Помаранчевої революції впритул до наших днів. Остання, 7-ма частина циклу не буде прив’язана до хронології. І, традиційно, посилання на попередні статті: 1, 2, 3, 4, 5.

Свобода слова

Не така вже й безнадійна тепер ситуація, бо кожен може критикувати владу як хотіти. От, наприклад, у Ірані за організацію акцій непокори розстрілюють. Українські політики навчилися жити і грабувати країну в умовах свободи слова. Дивна ситуація. Нема ніяких прямих ознак диктатури. Не репресують дисидентів, не закривають опозиційних ЗМІ, не закривають закордонний трафік на кілька проксі-серверів, але влада відірвана від народу і не прислухається до його потреб.

Олігархів стало більше

При Помаранчевій революції невеличка група олігархів, що фінансували Нашу Україну, БЮТ та Соцпартію боролися проти старшого покоління колег. Але, прийшовши до влади, вони не знищили їх. Очевидно, це було економічно невигідно. Українські підприємства і банки виявилися тісно пов’язаними, незалежно від політичних кольорів. Саме цим я й пояснюю швидку «зраду» Помаранчевих. Нове покоління не стали монополістами, а тільки отримали свою частку. Навіть верхи виявилися єдиними, чому ж низи мають поділятися на Захід і Схід?

Стосунки народу і влади

Тепер відсотків 80 населення не довіряє владі. Її рішення розходяться із побажаннями народу. Якщо розуміти демократію як владу, що обирається народом, то демократія у нас є. А якщо її розуміти більш широко, як делегування народом владних повноважень окремим особам, то виходить, що демократії у нас немає. Ми можемо гордитися тим, що маємо можливість вільно вибирати тих, кого невдовзі будемо тихо ненавидіти. На цьому українська демократія й закінчується. Я бачу два варіанти виходу із цього стану. Можливо, будуть мати місце обидва.

1. Зверху вниз. Ющенко раніше був лідером. Не факт, що хорошим, але народ йому вірив. А тепер народ сам по собі і не вірить нікому. А без лідера об’єднати і спрямувати країну у правильному напрямку дуже важко. Хто ним може стати? Схоже на те, що треба цілком нову людину, яка не має жодних зв’язків із теперішньою владою. Яценюк хоч тепер і позиціонує себе як новатора, а насправді має не менш тісні зв’язки із старою владою, ніж інші. Один раз уже вибрали такого несамостійного лідера. Здогадуєтеся кого? Ющенка. Не залишається іншого виходу, як поглянути наліво і направо. У складний час тільки радикальні сили бережуть справедливість. Зліва нікого немає — хіба можна серйозно ставитись до таких особистостей як Вітренко? А справа є Тягнибок. Незалежний, розумний, але чогось у нього не вистачає. Можливо харизми і рішучості. Як лідер партії — підійде, але на лідера країни недотягує. Та й хіба може націоналіст стати лідером у країні, де майже половина населення розмовляє російською? Я дуже сумніваюсь, що в даний час Україна до цього готова. Націоналісти можуть зайняти сильніші позиції у політиці, ніж тепер, але по-справжньому вести країну — навряд. Отже, чекаєм на когось ще. Якщо чесно, мені дивно, чому у 50-мільйонній країні немає кількох чесних, сильних, пасіонарних політичних особистостей.
2. Знизу вверх. Народ може сам проявити більше політичної волі. З історії знаємо, що в українського народу дуже велика чаша терпіння. Але не бездонна. Востаннє вона переповнилася на Помаранчевій революції. Тоді народний протест змів стару владу, знайшов собі лідера (який був не дуже достойний очолити такий потужний рух) і збирався починати жити краще. Провідники Революції самі не сподівалися на такий поворот подій. Фактично, вони втратили контроль над масами і йшли, скоріше, за їхніми спинами, а не попереду них. А ще їм не вистачило романтики і юнацького завзяття, яке могло (тільки у той момент могло) відірвати їх від великого напівкримінального бізнесу. Варіант «знизу вверх» мені здається набагато менш ймовірним. Усі вже стали циніками. До речі, я вважаю, що на наступному масовому протесті в Україні не обійдеться без жертв. Нема вже тої, успадкованої від Радянського Союзу, святості миру.

Для чого нам міняти владу?

Чимало українців із розумним виглядом говорять: «Для чого нам міняти владу — все-одно такі самі на їхнє місце прийдуть?» Але згадайте, як за першого уряду Тимошенко підвищились зарплати і соціальні виплати, і як за уряду Єханурова стрімко росла економіка. Пізніше хороших новин усе меншало і меншало. В Україні, на жаль, немає сильних професіональних політиків, а є демагоги. Таких треба міняти якнайчастіше, бо вони здатні щось зробити тільки тоді, коли над ними висить загроза політичної смерті. Така політична модель існує в деяких розвинених демократичних країнах світу. Наприклад, в Італії і уряд, і парламент дуже рідко працюють повний термін. Щось схоже було й у Запорізькій Січі. Але для цієї моделі, мабуть, треба або гарячий південний темперамент, або населенню складатись з одних чоловіків. А для сучасної України більше підійде «сильна» політика, де переважають професіональні, відповідальні і незалежні політики, що не «забувають» про свої обіцянки відразу після виборів. На даний час — це мрія. В Україні немає такого, навіть, у зародку. Тому, будем ганяти по колу політичні сили, вибираючи ту, яка найменш схожа на теперішню, поки не знайдуться одна або кілька таких, які зрозуміють, що краще дбати про всю країну, інакше влада залишиться у їхніх руках ненадовго.

У циклі залишилась тільки остання стаття. Підписуйтесь на RSS.

Чергова стаття із циклу про незалежну Україну розповідає про події Помаранчевої революції. Це, мабуть, найцікавіший період. Попередні статті тут: 1, 2, 3, 4.

Хто є хто?

До 2004 року найбільш спритні люди закінчували ділити між собою Україну. Тодішній бізнес був спрямований на розширення, адже поділено ще не все. Не поділене мало дістатися комусь зі старих олігархів, які мали сильні зв’язки із владою. Новим людям було важко вступити у цей «клуб». Та чи було це нове покоління гіршими бізнесменами? Звичайно ж ні. Яскравим представником цієї групи є Петро Порошенко. Не тільки в бізнесі намітилося нове покоління, але і в політиці. Дехто робив ставки на критику тодішньої влади. Типовий представник цієї верстви — Юлія Тимошенко. Верхи підтримали Революцію, бо хотіли заробити щонайбільше грошей і отримати щонайвищі посади.

Занадто мало отримував і народ. Сюди належали проукраїнськи налаштована інтелігенція, частина політиків, які ще не влились у олігархічну машину, а на заході і центрі країні також бідніші верстви. Вони боролись не тільки за власний добробут, але й за свободу і справедливість. Їхня мотивація була, скоріше, негативною. Вони просто хотіли нормального життя, а втрачати було що. Саме низи стали рушієм Революції.

Не підтримали Революцію ті, хто не хотів ніяких змін, кому не було чого ні втрачати, ні набути, а також комуністи.

Поділяй і владарюй!

Ділили не тільки заводи, банки і посади, а ділили також і людей. Щоб довго триматися при владі, треба дати народу ворога. Тоді вся можлива критика впаде на нього, а дрібні недоліки «своїх» не будуть помічати. Так народ розірвали на Захід і Схід. Характерні для будь-якої великої країни історико-етнографічні відмінності роздули до величезних розмірів. В Україні сфери впливу багатіїв значно більше залежать від географії, ніж у розвинених країнах. Відповідно і партії, за кожною з яких стоять свої олігархічні клани, одним регіонам приділяють більше уваги, ніж іншим. Яка ж може бути сильна різниця в межах одного народу? Тільки в Криму переважає неукраїнське населення. В решті регіонів більшість складають українці. Чи може не все так просто? Система освіти Радянського Союзу часто розподіляла кращих випускників далеко від їх Батьківщини. Українці змушені були жити в Росії, а росіяни в Україні. Саме такі демографічні процеси відбувалися на індустріальному Сході України. І серед освітчених людей було більше вихідців з інших регіонів Радянського Союзу, ніж серед робочого і селянського класу. Тобто якщо у Донецькій області живе 38,2% росіян, то серед успішних людей їх набагато більше. Росіяни Донеччини і деяких інших східних регіонів тримають в своїх руках більше половини ВВП, освітнього, політичного, культурного потенціалу і т. д. А українці, з цієї точки зору, складають меншість. Потрібно кілька поколінь, щоб це штучно створене явище зникло.

Чому Революція нічого не дала?

Відповідь банальна: «Не відбулося фактичної зміни влади». Ющенко, Тимошенко, Мороз та більша частина лідерів Помаранчевої революції мали високі посади і в 90-их роках і ще раніше, за СРСР. Тільки на другий термін президенства Кучми ці люди опинилися «за бортом». Ця лінія йде безпосередньо від керівників Радянського Союзу, лише трохи пристосовуючись до нових умов.

Помаранчева революція знищила ціле покоління української демократії

У часи горбачовської перебудови виникла істинно українська політика, жодним чином не пов’язана із радянським комуністичним керівництвом. Країни комуністичного блоку, у яких до влади прийшли аналогічні сили, уже давно обійшли у розвитку Україну. А самі демократи, спочатку досить радикальні, із часом стали поміркованішими. Головною політичною силою в українській демократичній течії був «Рух». «Руху» та іншим проукраїнським партіям не вдалося прийти до влади до революції. Але у 2001 році вони склали основу виборчого блоку «Наша Україна» із черговою спробою отримати владу. При цьому їм довелося співпрацювати з досить відмінними за ідеологією політичними силами. Пізніше ці настрої вилилися у гасло «Разом нас багато». Не маючи своїх рядочків у виборчих бюлетенях, ці партії після Революції поступово втратили силу на політичній арені. Залишились лише «мегаблоки». Така ось дилема: іти на компроміс і зникнути, як зробили вони, чи дотримуватись радикальних поглядів і теж не отримати нічого.

На сьогодні все. Наступні статті із циклу з’являються у стрічці RSS.