Блог Чугила

Класичного «ющенкового» поділу України на помаранчеву і біло-синю більше нема. Нова епоха — нова конфронтація. Україну тепер більш правильно поділяти на проукраїнську і проімперську (не хочу вживати слово «проросійську»). Або більш неформальні назви: бандерівська і хохловська. Проімперську Україну можна розпізнати за пам’ятниками Леніну на центральних площах. Ця ознака виявилася досить надійною. Це Крим, Донбас і Харківська область.

Вважаю цей поділ вже досить усталеним. Навмисно почекав кілька тижнів, щоб переконатися, що час швидких (революційних) змін вже закінчився і «фронт» більше не рухається. Є тільки надія на Харківщину, бо там люди досі коливаються. Остаточно все повинно закріпитися після виборів. Колективне несвідоме кількох областей зараз працює над новим уявленням про себе як проукраїців і переможців бандитського режиму. Можна чекати, що новий поділ, як і «ющенковий», триватиме не менше кількох років. Єдине, що може похитнути новий лад тепер — це революція в Росії. Не інтервенція в Криму, її характер чи її відсутність, а саме справжня зміна центральної влади в Москві. Але я вважаю цей варіант малоймовірним. Росія ще не готова.

Сепаратизм

З цим біда! Відношення між помаранчевими і біло-синіми було приблизно рівним 55/45 протягом 9 років і мало змінювалося. Обидві сторони надіялись на остаточну перемогу згодом. Ще рано казати, яке відношення буде тепер, але ясно, що набагато менш рівним. Проімперці втратили (а більші оптимісти ще втратять) надію на домінування в Україні і тепер просто рятуватимуть можливість жити звичним їм способом, який не терпить інакомислення. Сепаратизм, федералізація, друга державна мова — очевидні способи це зробити.

P. S. Мало хто знає, але більш освічені люди більш проукраїнські. Також жителі міст більш проукраїнські, ніж сільські жителі. Жителі центрів міст більш проукраїнські, ніж жителі околиць, але на західній Україні навпаки.

Деякі люди хотіли б, щоб я не піднімав бучу. Вони за те, щоб було так, як було завжди, щоб хоч би щось не сталось інакше, за стабільність, навіть якщо це означає, що вони мусять прожити все своє життя знизу. Вони не думають про те, як могло би бути інакше, навіщо хотіти інакше, а думка про те, що інакше може все-таки статись, викликає в них страх і агресію. Ці маленькі люди теж мають право на свій спосіб життя. Але настає момент, коли треба зробити вибір. Ти за прогрес чи за регрес, що маскується під стабільність? Бо я переконаний, що намагатись жити за принципами — краще, ніж намагатись сподобатись всім. Тому я фактично проти владарювання нікчем. Не владу їм, а лише гуманне ставлення!

Я не так добре знаю свій родовід, але всі ті кровні родичі, про яких мені відомо, є українцями. Франко учив: «Лупайте сю скалу!», Шевченко: «Борітеся — поборете!», Вакарчук: «Більшого вимагай!» Боротьба і здатність мріяти глибоко в цінностях українців і в моїх також. Коли в людині прокидається усвідомлення того, що вона українець, тоді разом розвивається й бажання до позитивних змін, до подолання проблем, які давно заважають гарно жити.

Я хотів би якнайшвидше скинути цей тягар надактивності і повернутися до еволюційного шляху. Але намагаюсь прийняти бій і не ховатись. Я сам так захотів і тому здатись означає зневажити себе.