Після проведення цьогорічного Blogcamp CEE і з початком економічної кризи, українською блогосферою поповзли негативні настрої. Нібито блоги комерціалізуються і не залишається місця вільній творчості. Долучусь і я до цієї «моди», але в особливій формі, спробувавши себе у ролі фантаста.

Отже, рік… Хай буде 2030. Щасливий час розквіту, найкращих постів, всенародного захоплення і найвищої частки світового ВВП уже пройшов. Провідні блогери вже не збирають мільйони читачів, не мають впливу на все, що тільки є в суспільстві, як то було у 10-20-их. Наші часи називають старою доброю класикою блогінгу. Зате виробилась ціла купа традицій, а то й штампів. На верхівку пускають тільки тих, хто їх дотримується. Тому що ж гроші. Усе поставлено на конвеєр. Щоб зробити популярний блог треба багато грошей і зв’язків. Над одним блогом працює ціла команда спеціалістів: програмісти, дизайнери, сеошники, мовознавці і, як це не дико звучить, продюсер. Але читач добре знає і любить тільки одну людину — саму блог-зірку. Блог-зіркою бути з однієї сторони важко, а з іншої — великого таланту не треба. Головне правильно дотримуватись усіх штампів. У блог-зірки є фани, короткий номер ICQ, платиновий iPhone і лімузин, щоб засвічуватися у офлайні. Як блог-зірка вже трохи зробить кар’єру, то буде думати про її продовження у кіно чи музиці. Особисте життя блог-зірки, ясна річ, відкрите для всіх. Але це важливо для кар’єри. Народу не потрібні блогери, про яких вони нічого не знають. Тому всім відомо хто з ким зустрічається і скільки в кого дітей. Кошмар блог-зірки — папараці.

В такий нехороший час мені доведеться встановити спеціальний плагін, що блокував би попсові блоги, а залишав альтернативні. Романтики і неформали є у всі часи. У 2030-ому маса конвеєрного контенту буде такою, що знайдуться люди, які захочуть більшого.

Не може бути? Історія рок-музики розвивалася так само. У 50-70-их все було просто. Усі любили Елвіса і Бітлів. А десь так з 80-их, виникли дві табори: попса (шоу-бізнес, мейнстрім) і альтернатива (андеґраунд). Кожен зі своєю роллю у суспільстві.

Як хтось засмутився — не варто. Про перших рідко згадують погано.

Мабуть, вже залишилося небагато людей, яких не хвилювала б світова економічна криза. Тема грошей зараз гаряча. Дещо старе і звичне варто переглянути.

Ця криза має позитивно відбитися на динаміці зростання користувачів Лінукс. Хто ж не хоче зекономити? В таких ситуаціях людина більш схильна приймати несподівані рішення, відмовлятися від старих звичок. Особливо має заворушитися бізнес. В даний час, Лінукс рулить на серверах і де-не-де зустрічається на домашніх комп’ютерах, але Лінукс в офісі — це винятки. В нових жорстких умовах багатьом підприємцям доведеться виживати і економити на всьому. Врятувати від цього процесу може тільки політика Майкрософт, направлена на потурання піратству.

Розмова буде не тільки про вигідність Лінукса користувачу (тут і так все зрозуміло), а й про вигідність його для розробників і для суспільства загалом.

Ядро Лінукса розробляють не стільки бородаті програмісти-фанатики, як комерційні компанії. Тепер на їх частку припадає більше 70% коду. Найбільше пишуть Red Hat, Novell, IBM та Intel. Частка приватних розробників невелика — всього 14%. У кожного є свої причини розробляти вільне програмне забезпечення.

• Деякі виробники дистрибутивів заробляють гроші на професіональній підтримці Лінукс. Це Red Hat, Novell, Mandriva.
• Виробники заліза зацікавлені в хорошій сумісності Лінукса із своєю продукцією. Це IBM, Intel, HP.
• Google розробляє ядро більше для власних потреб, але виграють усі.
• Linux Foundation пише за гроші спонсорів.
• Окремі програмісти пишуть для задоволення, для отримання якоїсь корисної можливості, а дехто й від фанатизму.

Існує такий програмістський анекдот:

— Скільки треба людей, щоб написати хорошу програму?
— 20. 3 програміста, 3 тестери, 1 дизайнер, 1 кіт Вася і 12 ділильників заробленого рештою.

У світі вільного софту зайвої бюрократії нема. Програми поширюються без обтяження фінансовими зобов’язаннями. Акцент ставиться на написанні хорошої програми, а не на виконанні бізнес-плану. Проводячи аналогію з блогами, на написанні якісного контенту, а не на SEO.

Кількість грошей на фондових ринках у 10 разів більша за світовий ВВП. Це як зрізана піраміда, що стоїть на меншій основі. Не дивно, що наступає криза. Різниця на ринку операційних систем ще більша. Перехід на вільний софт може зняти напруження. Точніше, урізати ринок програмного забезпечення, як зайву ланку світової економіки, і перейти до нових форм господарювання. Після кризи багато старого неефективного мусить змінитися (таке стається щоразу), то чому б це не стало початком кінця власницького софту?

Причина технічних проблем Лінукса полягає у малій кількості користувачів. Але вже відсотків 10 ринку, я думаю, буде достатньо, щоб дописати все, що зараз не вистачає. Я сумніваюся тільки щодо потужних ігор. Кожна гра — це невеличкий культ, її на іншу замінити не можна, а більшість ігор написані під Windows і DirectX.

На Лінуксі підняти мільярди не можна, але на хліб з маслом буде точно. В Україні також.

• Ніхто не забороняє писати пропрієтарні програми для вільної ОС. Так заробляють на свій хліб з маслом компанії Red Hat, Novell і ще декілька. Сумарний дохід Red Hat, що нічого іншого крім Лінукса не робить, складає 400 млн. дол. на рік. Подібні компанії домішують до вільного софту трохи власницького, запаковують у яскраві коробочки і продають. Дистрибутив супроводжується технічною підтримкою високої якості. Є відповідна бюрократія: сертифікаційні центри, підготовка кадрів. Найвідоміші комерційні дистрибутиви Red Hat Enterprise Linux (RHEL) і Suse Linux Enterprise Desktop (SLED) коштують нарівні з Windows і Mac OS.
• Вільні ліцензії стосуються авторського права, але не носія даних чи суміжних послуг. В Україні існує, наприклад, сервіс Lafox.net, що дозволяє замовити диски з вільним програмним забезпеченням і отримати їх поштою. Націнка дуже невелика.
• Можна писати і продавати паперові книги чи журнали.
• Ще можна продавати чашки, шарфики, кепки, футболки чи наклейки на ноутбук з логотипами. Так само заробляє й Mozilla.
• Можна писати і монетизувати сайт на Лінукс-тематику.
• Можна запропонувати послуги по налаштувнню некомерційного дистрибутива. Але в Україні цим на хліб із маслом не заробиш. Українські лінуксоїди дуже горді і самовпевнені.
• Можна навчати Лінукс-адмініструванню. Це ще також не має попиту в Україні.

Світ, де Лінукс є лідером не такий вже й страшний та незрозумілий. Навпаки, це саме пропрієтарним програмам характерні суперечності.

Свого часу, антиглобалісти лякали нас знищенням всього національного після поширення Інтернету та інших найсучасніших засобів комунікації. Але, на щастя, ці песимістичні прогнози не справджуються і Мережа має досить чітко виражені національні особливості. Та й самі антиглобалісти вже втратили свій вплив у світі. Мова — от що, перш за все, визначає національні межі в Інтернеті. Серед представників української діаспори є багато хороших блогерів. Наприклад, Станіслав Настенко з Канади і Олександр Жиденко з Бразилії. І це чудово! Українська нація гуртується в межах свого сектора Інтернету. Процес глобалізму виявився більше об’єднуючим, ніж асимілюючим.

Кількість інформації, що виробляється національною блогосферою прямо залежить від чисельності населення, що розмовляє даною мовою і рівнем його охоплення Інтернетом. Найбільші блогосфери (англійська і китайська) можуть охопити величезну кількість тем, кілька разів їх передублювати і відсіяти неякісний контент. Менші — не можуть створити вдосталь тематичного контенту і користувач, природно, йде шукати його до сусідів. У випадку України це російська і англійська блогосфери. Ці блогосфери інтернаціоналізуються. Всі блогосфери світу можна поділити на два типи: інтернаціональні та національні. Українська чітко належить до другого типу. Вузькоспеціалізованим блогам легше існувати в інтернаціональній блогосфері. Їм дуже потрібна лояльність якомога більшої кількості читачів, незалежно від національності. Чим ширша тематика, тим краще блогу в національній блогосфері. Особисті блоги добре приживаються і в себе дома. Читачу більше подобається підглядати за життям своїх, порозмовляти про наболіле, зрозуміти колоритний анекдот про москалів. Тому люди хоч і читають ненаше, а все-одно залишаються вірними своїй нації.

Писати не по-українськи, але мати українську аудиторію можливо. Це доводить досвід кількох російськомовних блогів, що збирають, переважно, читачів з України. Наприклад, Internetessa. Блоги такого типу, найчастіше, пишуть на теми, цікаві і зрозумілі тільки тим, хто постійно проживає в Україні. Такі блоги також можна визнати належними до української блогосфери. Але відхилення від відповідної тематики швидко веде до їх інтернаціоналізації.

Схоже, хороших англомовних блогів, що пишуться українцями, ще немає (поправте мене, якщо я неправий). Іноземцю важко знайти достатньо інформації про Україну просто переглянувши блоги. З іншої сторони, український читач також не спішить вивчити як слід англійську і читати англомовні блоги. На жаль. Я вважаю, що культурній людині 21 століття англійську треба знати обов’язково.

Пишучи українською, важко здобути собі багато читачів і добре заробляти. Причина цього — не тільки невелика кількість українських користувачів Інтернету, але й відсутність деяких сервісів, що об’єднали б блогосферу. Це єдиний портал з тематичним каталогом і пошук серед українських блогів. Провідними блогерами вже не раз піднімалося питання про запуск таких сервісів. Тоді була б єдина вісь, на яку можна орієнтуватися. Але вітчизняна блогосфера добре тримається; немає масового «заробітчанства» на «чужій землі». Організовуються блогкемпи і конкурси. Блогери — це не ті, хто будуть чекати запрошення щось зробити.

Великий бізнес, особливо в нашій віддаленій країні, ще не розуміє переваги роботи з феноменом блогів, але з часом все буде. Нинішня економічна криза може трохи прискорити цей процес, адже в такий час виживають ті, хто швидше за інших застосовує інновації.

В своїх недавніх статтях «Що не вистачає Лінуксу?» та «Що не вистачає Віндовз?» я розмірковував над недоліками обох операційних систем.

Різниця полягає в тому, що стаття про Лінукс має сенс. Існує невеличка ймовірність того, що хтось прочитав її і візьме участь в усуненні проблем. Розробляти Лінукс може кожен. Я, наприклад, можу написати підручник для новачків.

Стаття про Віндовз немає сенсу. Прочитали, так-так, пішли. Тільки споглядання. Ті, хто має владу змінити стан речей у Віндовз, ніколи її не прочитають, а якщо й прочитають, то не звернуть уваги на роздуми маленького блогера.

Віндовз — це чорна скринька, до якої мають повний доступ тільки її власники. До Лінукса вступного політичного порогу нема. Мають значення тільки знання і час: невід’ємні атрибути праці.

Сьогодні познайомився з новим видом передвиборчої агітації. Для нерівнян розказую предісторію.

На початку року в Рівному помер міський голова Віктор Чайка. Це приблизно в той самий час, коли відбулася відставка київського мера Черновецького. Але рівняни живуть без лідера уже більше півроку і все нормально: місто розвивається, анархії і вовчої боротьби за владу нема. Рівне проти Києва — Швейцарія. Позачергові вибори призначено на 30 листопада.

Отже, сьогодні я знайшов в поштовій скриньці конверт із заповненою адресою отримувача. Це була адреса одного з найімовірніших переможців виборів Василя Червонія. У конверті було опитування виборців на піваркуші А4. Пропонувалося заповнити анкету і надіслати лист. Не було тільки марки. Скан першої сторони я виклав на блозі і його можна прочитати, клікнувши на прев’юшці. Усе надруковано на звичайному офісному папері звичайним принтером. Дешево і сердито.

Така форма агітації мені сподобалась. Краще за дорогі набридливі яскраві листівки і біґ-борди. Майже не нав’язливо.

P. S. Ця стаття не є рекламою.

Кілька днів тому я написав статтю «Що не вистачає Лінуксу?». Трохи згодом мені здалося логічним написати про головного конкурента Лінукса — Віндовз.

Статтю про Лінукс писати було просто. Писав про те, що хотів би бачити в операційній системі. Кожен лінуксоїд, загалом, має ті ж проблеми і погодився б зі мною в головних питаннях. А тут я трохи розгубився. Писати про те, що потрібно для корпорації, чи про те, що потрібно для простого користувача? Бо в Лінукс кожен користувач — трішки розробник. Написати по технічному питанню у Лінукс-форум, навіть з проханням про допомогу, — це вже невеличкий вклад у розвиток. А у Віндовз існують стосунки продавець-покупець і закон-пірати. Якщо я буду давати поради Майкрософту — це буде нецікаво. З точки зору бізнесу, Віндовз не треба інтенсивно розвивати, а продовжувати політику жорсткої критики всього нового. Застій і холодна війна — це найкращий вибір для монополіста. Якщо я стану повністю на сторону простого користувача, то варто було б відкрити код під вільною ліцензією. Це нереально. Тому я вирішив не ставити задач по максимуму, а просто по-народному покритикувати народну ОС. Буду писати з дотриманням двох табу:

1. Не згадувати про вільний софт і все, що з ним пов’язано. Віндовз — це суто комерційна операційна система.
2. Не згадувати про UNIX та її філософію. Архітектура Віндовз має підкорятися не чистій логіці, а рішенням «дядів у галстуках». Зокрема, мовчу про надійність.

Після цього досить об’ємного вступу можу, нарешті, переходити до основної частини. Отже, як я вже згадував, розробник і кінцевий користувач у Віндовз не завжди мають спільні інтереси, а інколи, навіть, протилежні. Зворотній зв’язок надто слабкий. Вимагаю уваги! Якщо порівняти з іншою пропрієтарною операційкою — Mac OS, то корпорація Apple пилинки здуває зі свого клієнта. Те, що я колись читав про iStore мене вразило.

Навколо будь-якої більш-менш поширеної програми завжди збираються її прихильники. Але у Віндовз немає фанів. Дуже небагато людей з нетерпінням очікують нову версію, створюють Віндовз-блоги чи Віндовз-форуми. До операційки ставляться як до повітря.

Сама ж корпорація Майкрософт також не дуже любить своє творіння. У Віндовз немає власної ідеології. При випуску Vista і оновлень говоряться одні і ті ж гарні слова про надійність і ефективність, але справа стоїть на місці. Зате хороша ідеологія є в Майкрософт, що досягла величезних успіхів і тепер є хорошим прикладом для підручників з бізнесу.

Недавно Майкрософт зменшила ціну ліцензії Vista для Китаю на 70%. Постає питання, яка собівартість самої системи? 10% від ціни, 5%, 1%? Віндовз втрачає користувачів на користь Лінукс і Mac. Може час знижувати ціну, поки не пізно? Я знаю, що ви думаєте. Більша частина користувачів без проблем й так має піратську версію. Хто хоче ОС за безплатно, той її має. Не по-людськи це якось — по-вовчому. Тому ціну треба в рази зменшувати. Принаймі для особистого користування.

Цікавою є політика корпорації Oracle. Платними є тільки продукти Oracle для комерційного використання (отримання прибутку).

Між іншим, стосунки Майкрософт — користувачі дуже нагадують стосунки українські політики — багатостраждальний український народ.

Та досить уже про соціальну частину. Стандартні програми Віндовз мало змінилися ще з часів, мабуть, Windows 95. Зараз є свої поняття, що таке проста і зручна у використанні програма, зрозуміла для користувачів з мінімальним досвідом і потребами. Сама ідея стандартних програм себе ще не вичерпала.

Особливе місце має Internet Explorer. Можливо, варто написати новий браузер з нуля і під новим брендом.

Файлова система NTFS вражає своєю повільністю, порівняно з іншими. Причина у кількох функціях, які, фактично, дуже рідко застосовуються і не є обов’язкові для сучасної файлової системи. Крім того, NTFS надто сильно фрагментується.

Як я уже писав, добре було б глибше інтегрувати Юнікод. Краще взагалі відмовитися від кодування windows. Культурна різноманітність понад усе!

Якщо вже зайшла мова про локалізацію, то згадаю, що переклад виконаний погано. Частина термінів надумані. Наприклад, ніхто давно не говорить «веб-вузол».

Отже, висновки. У порівнянні з Лінуксом, більшість проблем Віндовз знаходяться не в технічній, а у соціальній сфері (пам’ятаю про друге табу). Корпорація не дуже бажає порозумітися з клієнтами, процвітає порушення авторських прав. Причина дуже проста: монопольний статус. Чудово! У Лінукс причина проблем протилежна.

Свого часу корпорація Майкрософт прийняла сміливі рішення і намітила шлях розвитку комп’ютерної техніки на десятиліття вперед. Тепер сміливих рішень немає, мало й звичайних рішень, тому що гроші йдуть із самого статусу монополіста. Зате сміливішими стали прості маленькі користувачі. І пішли два струмочки: один до Лінукс, другий до Mac. Ринок все-таки саморегулюється.

Автор: Johan Koolwaaij

Вчора (5 жовтня) закінчився найбільший у світі фестиваль пива Октоберфест. Всупереч поширеній думці про точність німців і назві дійства, фестиваль більше століття починається вже у вересні. З подивом дізнався, що мюнхенський Октоберфест не єдиний в світі. В Німеччині ще є штутгардський і гановерський пивні фестивалі з такою назвою. А в світі подібне проводиться також у США, Канаді, Бразилії і, виявляється, в Україні. Кілька років у Києві відбувається свій маленький Октоберфест. Щоправда дуже невеличкий, навіть, не мають повноцінного сайту.

Багато європейських і американських міст мають великі всенародні фестивалі чи карнавали, а в Україні такого нема. Погано відпочиваємо!

З наших народних гулянь відразу згадалися Країна мрій і Таврійські ігри. Але Таврійські ігри дуже закомерціалізовані і заполітизовані. А ще в Україні складаються традиції свякування Днів міста.

В Московії й на такому скромному рівні нічого не відбувається. Таке поняття як День міста є, але популярними такі свята не стають. Масових фестивалів також немає. Якби були, то культурна «дружба» до нас усе б донесла. Черговий доказ європейськості України і неєвропейськості Московії. Та хто вже сумнівається?

Для таких гулянь треба хороша центральна ідея. В Мюнхені ця ідея — пиво, в Ріо-де-Жанейро — танці, а в Україні нею може стати музика. Це доводять Країна мрій і Помаранчева революція. Без музики в українця добре погуляти не виходить. А ще треба національний колорит. На подібних дійствах у світі національна складова обов’язкова. Секрет міцної здорової нації: мова плюс вечорниці. Бо де ж іще можна одягти вишиванку?

Справи не такі й погані, совєти не вбили бажання українця культурно погуляти. Треба тільки час, щоб виробились традиції. Я відмічаю, що кожного року з’являються нові фестивалі, більшість з яких мають спрямованість на етно. Тобто інтерес людей не обмежується пляжем і заморськими країнами.