Блог Чугила

У відомій казці Попелюшка, коли зробить усю домашню роботу, мусить визбирувати із попелу горох. Але і в житті я не раз спостерігав таку ситуацію, коли робітник виконав свої прямі обов’язки і може, здавалося б, трохи перепочити. Але начальник прямим або непрямим чином змушує не сидіти, склавши руки. Інколи ще гірше: робітник сам ставиться до своєї роботи фанатично. В нього є тверде переконання, що весь робочий час треба приділяти лише роботі. Звичайно, не в кожній професії можна зробити завдання до закінчення терміну. Водії, що перевозять пасажирів, наприклад, повинні строго дотримуватися графіку. Але також є багато професій (і їх стає все більше й більше), в яких праця організована «від проекту до проекту». Та ні — начальство не хоче, щоб ми були щасливими і вигадує найбезглуздіші завдання. На території заводу «Рівнеазот» можна спостерігати ретельно перекопані газони. Квітів потім на них не садять — тут мета стоїть не зробити промисловий гігант красивішим та зеленішим, а тільки подіти кудись зайву робочу силу, користуючись вродженою любов’ю українців до землі. Щось подібне відбувається й у рівненських школах. Учні проходять практику просто байдикуючи в кабінетах, замість їздити на екскурсії, як то мало бути «правильно». Змусити неповнолітніх до перекопування грядок не можна, але відібрати час — так.

Соромно за свою країну, але мовчати не можу. Бо, здається, у цьому випадку приказка «Добре там, де нас нема», правильна. Мені (не маючи щоправда особистого досвіду життя у розвинених країнах) дуже важко уявити, щоб щось подібне відбувалось де-небудь в Америці. Бо там цінують час.

Хоч я й скептично ставлюсь до дорогих збіговиськ, подібних до Євробачення, але цього року дивився конкурс. Для мене це традиція. Я дивлюсь Євробачення з 2003 року, коли Україна вперше брала у ньому участь. Та це більше відмовка, ніж серйозна причина. Я ще раз процитую Нассіма Талеба:
Скептицизм вимагає багато сил і коштує дорого. Скептично відноситися можна до речей, які мають глобальні наслідки. У житті дрібних питань і рішень краще бути недосконалим, поводитися по-дурному і по-людськи.
Окрім цього, є ще одна причина, чому я не соромлюся інколи робити не зовсім, здавалося б, корисні речі. Про це я скоро напишу окремим постом.

Але цей запис зовсім не про те, чи Євробачення хороший конкурс, чи ні. Переглянувши усі 3 частини дійства, я мав можливість спостерігати за дуже швидким сходженням до слави окремих виконавців. У півфіналі я особливо й не виділяв Олександра Рибака серед інших конкурсантів. Як на мене, досить посередньо для Євробачення. У фіналі я дізнався, що на нього роблять високі ставки. Моє ставлення до можливого лідера трохи змінилося. Думаю, справедливо буде сказати, що я став приділяти йому більше уваги. Але коли він став отримувати бали з неймовірною швидкістю і врешті з великим відривом виграв конкурс, мої відчуття змінилися на повагу. Звичайно, це не була глибока і щира повага, але цього було достатньо, щоб я ним зацікавився.

Чи був би мені цікавим Рибак і чи згадав би я про нього тут, якби населення Європи за нього не проголосувало? Але об’єктивно наш герой не став набагато кращим за кілька днів конкурсу. І моє суб’єктивне ставлення до нього не змінилося б, якби не сила голосів усієї Європи. Стадний інстинкт. Думка більшості часто стає для людини найсильнішим аргументом. Звичайно, від цього викривляється розуміння, але цей інстинкт також і єднає всіх людей у цивілізацію.

P. S. Про мої справжні музичні смаки можна дізнатися на акаунті Last.fm.

…Продовження.
У попередній частині я роздумував над тенденцією споживати все більше і більше інформації та проблемами, до яких це може призвести. У цій частині продовжую розкривати тему і висловлююсь також про створення і оточення себе такою надлишковою інформацією.

Що, невже я справді так погано пишу, що ви мене не читаєте? Ні, мабуть, причина в іншому. Просто гублюся серед океану інформації, більша частина якої має сумнівну цінність.

Недавно Ярослав Федорак нагадав нам про принцип Паретто або ж 80/20, за яким приблизно 20% роботи дають 80% результату. Тримаючи в голові цю чудову теорію, легко зрозуміти міркування, викладені у цій статті.

Кожен береже свій час. Це одна з ознак нашого покоління. Чи не тому в Інтернеті люди рідко читають текст більший за 5000-10000 знаків. Та й той текст, що відвідувач сайту вирішив-таки прочитати, найчастіше проглядається «через рядок» і сприймається поверхнево.

Хто тут правий: автор, який намагається донести якомога більше інформації чи сам читач, який просто береже свій час? Звичайно, на кожен випадок треба окремий суд, але доводиться визнати, що інколи автор захоплюється і засипає читача зайвими словами. Читач тій зайвій інформації не радий, навіть якщо він «інфожер». Справді, чи багато ви читали такого, що дійсно сильно вплинуло на вас? За законом Паретто, небагато. А все інше — це інформаційний шум, що відволікає від дійсно важливого. Тому, не тільки бажання зекономити час має підштовхувати до розумової гігієни.

Відомий психологічний принцип говорить, що людська увага може триматися тільки на максимум 7 об’єктах відразу. Це значить, що якщо хоча б яка-небудь дрібничка буде турбувати під час роботи, ефективність праці зменшиться на 1/7. Причому та дрібничка може породити нові асоціації і захопити ще більшу частку уваги. Тоді навіщо давати привід для таких «паразитів уваги»?

Це одна з причин, чому я дотримуюсь мінімалізму у виборі програм для роботи. Наприклад, у моєму улюбленому текстовому редакторі gedit відключаю панель інструментів, надаючи перевагу гарячим клавішам і меню. Яскраві картинки можуть відволікати увагу, це шум. Та це ще нічого, а от блимання банерів на сайтах дістає! Я не дивлюсь на картинки? Гаразд, «я» не дивлюсь, а от моя підсвідомість дивиться. Підсвідомість текст не читає, а розуміє тільки образи. Як образів у зовнішньому світі немає, то більш імовірно, що вони виникнуть самі у вигляді корисної думки, досить тільки злегка постаратись. Схожі поради дає китайське вчення Фен-Шуй: перед екзаменами, тощо слід позбавитись якомога більшої кількості речей у кімнаті.

Не подумайте, що все моє життя підпорядковане спартанському стилю. Але переконаний, мінімалізм і робоче місце — це хороше поєднання.

Є простий спосіб боротися зі своєю лінню: купити дорогі інструменти і засоби.

Наприклад, купивши Молескін замість простого дешевого записничка, можна привчити себе записувати потрібну інформацію. Бо так і хочеться використати таку хорошу унікальну річ (Пікассо малював у такому ж свої шедеври!) для чогось теж хорошого і унікального. А про простий записник чи органайзер телефона легко забути. Молескіна у мене немає, але я, пишучи статтю, переконав себе, що недобре записувати свої ідеї у простий txt-файл. Тому почав користуватись програмкою Tomboy. Кілька текстових ефектів, як то виділення жирним чи курсивом, і миттєве завантаження добре відбивають будь-яке бажання ліні.

Як підібрати котеня чи цуценя на вулиці, можна й не стриматись, як викинути його назад. А заплативши за майбутнього улюбленця суму з багатьма нулями, рука не підніметься так просто його позбутися. Хоч багатьом не потрібний довгий родовід і породистість.

Тільки програмне забезпечння не дуже підкоряється цьому психологічному феномену. Мало хто цінить софт тільки за його ціну. У вільних програм (Linux чи Firefox) найвідданіші прихильники. Мабуть, це просто менталітет такий — нема поваги до того, що не можна помацати. Але й із цього винятка є виняток: продукція корпорації Apple. З іншої сторони, «яблучні» продукти дійсно зручні і надійні.

Не знаю точно, як пояснити цю особливість людської психології. Скоріш за все, володіння дорогою річчю, яку мають тільки одиниці, підвищує самоцінку її власника. А ті, що цим захоплюються, самооцінку мають невелику. Покупка дорогого просто збільшує впевненість у тій сфері, якої стосується річ. Що ж, якщо не перетинати розумну межу, за якою отрута гламуру, то хай кожен самостверджується як хоче. Хіба ні? Все-таки дорога річ якісна і не має ламатися в найбільш непідходящий момент.

Така вже людська природа, що ми легко віримо, то в царя, то в МММ, то в ще якусь байку. Що десь є щось: таблетка, чарівна паличка чи хак, — які миттєво і легко вирішують усі проблеми.

Ринкова економіка, зрозуміло, ретельно вивчає наші потреби і пропонує задовольнити їх за гроші. Важливий засіб у цьому — реклама. При цьому використовується ця віра (чи надія) у «всемогутню таблетку». У рекламі один меседж: «Твою проблему ми вже вирішили. Не старайся сам. Просто випий нашу таблетку.» Практично будь-яка реклама грає з лінню і пропонує найпростіший шлях.

Українська дійсність має ще один вид «всемогутньої таблетки»: корупція і хабарі. Просто і ефективно. Але врешті-решт це призводить до того, що люди отримують не те, на що заслуговують. Нікому від цього не стає краще.

Не тільки вади сучасного суспільства підтримують цей міф. Він був у всі часи. Але тільки тепер це так тісно пов’язано із грошима.

Є два шляхи вирішення проблеми: грошима і працею. Перший полягає у купуванні чого-небудь з вірою, що саме цей предмет змінить життя на краще. Для швидкого латання справи це підходить. Дійсно, таблетка рятує від головного болю, хабар — від злого даїшника, а сплог дає прибуток. Тільки настає момент, коли найсильніша таблетка вже не допомагає, корупція призводить до бєзпрєдєлу на дорогах, а безкінечне писання сплогів — до психічної деградації. Тільки праця вирішує проблему на високому рівні. Як це не банально: дотримуйтесь здорового способу життя, правил дорожнього руху і пишіть якісний контент.