Блог Чугила

Достали мене політики! Якщо ви українець, то такі слова вас не здивують. Навіть звично. Але так не має бути! І ці роздуми про рідну політику довели до роздумів про рідну історію. Тому й пишу цикл статей про історію незалежної України. Планується 4 статті, але, можливо, вистачить сил на більше. Вони не претендують на глибоке наукове дослідження, а, скоріш, тільки спонукають до роздумів. Тому, можливо, буде трохи суб’єктивізму.

24 серпня 1991 року. Незаслужена незалежність

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Ось так уявляли собі патріоти України її визволення. Але незалежність далася пострадянським республікам даром. Зазвичай такого не буває.

Народ (чи краще сказати населення?), не був готовий. Розпад Радянського Союзу стався «зверху». Не був готовий як нація. Пересічному громадянинові новоствореної республіки соромно було якось називати себе українцем. Не вчили цьому, а вчили «марксизму-ленінізму». І не був готовий до нових капіталістичних умов господарювання. І не горів бажанням все виправити якомога швидше, навчитися жити інакше.

1 грудня 1991 року. Перше досягнення і перша помилка

Отже, народ (чи все ж таки населення?) виявив волю жити в незалежній Україні. От тільки його воля не була «якісною». Чи може у справді демократичній державі з вільнодумаючими громадянами бути результат референдуму більше 90%? Отримали демократію, а ще не навчилися нею користуватися. Не навчилися мати свою думку, а не повторювати чужу. Думали так: «Усі зараз за незалежність, то хай буду і я. Кравчук зараз Голова Верховної Ради, то хай буде Президентом.»

Вийшла така невідповідність, що було декларовано розбудову незалежної демократичної країни, а для виконання президентських обов’язків вибрано людину з минулим, пов’язаним з Комуністичною партією. Кравчук тільки у серпні 1991 року вийшов зі складу Компартії. Це те ж саме, що робилося у Радянському Союзі: говорили одне, а робили інше.

А змінити життя на краще тоді було зовсім нескладно. Як кажуть: «Стежку найлегше протоптати весною». Я думаю, В’ячеслав Чорновіл був останнім великим українським політиком. Нема зараз таких.

Далі буде тільки цікавіше. Якщо цього ще не зробили, підпишіться на RSS, щоб не згубитись.

Нема нічого простішого, ніж когось критикувати. Просто щось заперечити, що не
подобається. Або й у негативному контексті: звинувати когось у своїх проблемах і
перекласти свою відповідальність. Здійснення критики відбувається зовсім без
зусиль — на несвідомому рівні. Не можна сказати, що це погано, бо
виправдана критика — двигун прогресу. Але дуже часто критика заміняє собою
конструктив. Згадайте популярні зараз програми на зразок «Свободи» Савіка
Шустера. Суть таких програм полягає у критиці всіх і вся. Але ніяких реальних
рішень гості, найчастіше, не дають. Для високого рейтингу програми цього й не
потрібно. Це просто шоу і насправді ніякої користі для країни, про яку постійно
згадують гості, немає.

Для успіху потрібно, щоб критика вела за собою конструктив: реальні кроки
вирішення проблеми. На практиці ж, мало хто розуміє як «кувати успіх» і за
критикою йде критика і знов критика. Адже критикувати легко…

Особливість національного характеру

Українці особливо добре вміють бачити недоліки інших. Така
наша національна риса характеру. І тому ми не можемо довго терпіти владу. На
Запорожжі гетьман був при владі в середньому 1-2 роки. Після чого запорожці
знаходили яку-небудь причину, чому гетьман поганий і обирали нового. Знайомо,
ага? Винятками були тільки Сагайдачний і Хмельницький, які керували справді
добре. Пізніших гетьманів епохи Руїни не рахуємо: вони дуже сильно залежали від
Московії. Не наставляли українці собі ніколи й сильної влади.

• Українську державу часів Хмельницького ніяк не можна назвати добре
  сконсолідованою. Соратники Хмельницького мали своє уявлення про хід війни та
  керування молодою державою.
• Українські державні утворення періоду
  Національно-визвольної революції початку XX ст. не підтримувалися всім
  населенням. УНР мала дуже слабку владу.
• Більш сильною владою здається гетьманат Скоропадського. Але, по-перше
  Скоропадський прийшов до влади з допомогою «зовнішніх» сил, а по-друге, частині
  українців така влада не сподобалася і вже через 8 місяців до влади прийшла
  Директорія. До речі, при Гетьманаті змінилося як мінімум 3 уряди.
• Досить радикальне націоналістичне спрямування Директорії подобалися
  далеко не всьому населенню і його ліва частина перейшла на бік більшовиків.
• Наступний епізод українського
  державотворення — часи ОУН-УПА. Не змогли націоналісти досягти єдності у
  складний час і розділилися на «бандерівців» і «мельниківців».

Чому в Україні ніколи не буде диктатури?

Наш час: народ на Помаранчевій революції відстояв своє право на свободу. І
хоч теперішня анархічна свобода, м’яко кажучи, не сприяє розвитку, народ
протестує здебільшого на словах, бо йому подобається когось покритикувати і
нічого не робити. В політичні лідери вибиваються ті, хто краще за інших
покаже народу брехливість опонента. Люди прихильні до тих, хто на них схожий.
Отже й голосують вони за тих, хто має такі самі риси. А саме: любов до критики.
І поки не згасне ця національна риса, в нашій країні не буде диктатури.

Критика у політтехнологіях

За останні 1-2 роки поширилася думка, що народ втомився від популізму
політиків і новим лідером країни стане особа, що зробить реальні та корисні
справи.

Подивимось хто тепер отримує, а хто втрачає народну
прихильність.

Литвин: отримує

Просто майстер критикувати і при цьому залишатися «чистим».
Класика.

Яценюк: отримує

Яценюк позиціонує себе як політика «нового покоління». Нібито він
здатний до конструктивної роботи. Що ж, трохи є. Та на мою думку, Яценюк просто
пливе за течією і робить тільки те, що користується попитом. Запитайте його про
те, що він думає про своїх колег і почуєте відповідь, схожу на відповідь
будь-якого політика «старшого покоління»: це все винні вони.

Мороз: втратив

Як іти до іншого табору, треба добре «пояснити» чому старі партнери
погані. Як Юля про Ющенка пояснює. Дурний!

Ющенко: втрачає

Мало критикує. Заслужив репутацію «м’якотілого».

Висновки: хочем щоб хтось був неправим. І нема різниці, чи самому
молоти язиком, чи дивитись як це роблять інші. Конструктивна діяльність —
другорядне.

Що робити?

Повторюся: за критикою має йти конструктив. Інакше критика залишається
красивими словами і призводить тільки до незадоволення. Просто втрачає сенс.
Кінцевий результат має бути таким, щоб його можна помацати або порахувати.

Щоправда, ця стаття також зразок критики без підтвердження справою. Ну майже
як ті політики.

Сьогодні познайомився з новим видом передвиборчої агітації. Для нерівнян розказую предісторію.

На початку року в Рівному помер міський голова Віктор Чайка. Це приблизно в той самий час, коли відбулася відставка київського мера Черновецького. Але рівняни живуть без лідера уже більше півроку і все нормально: місто розвивається, анархії і вовчої боротьби за владу нема. Рівне проти Києва — Швейцарія. Позачергові вибори призначено на 30 листопада.

Отже, сьогодні я знайшов в поштовій скриньці конверт із заповненою адресою отримувача. Це була адреса одного з найімовірніших переможців виборів Василя Червонія. У конверті було опитування виборців на піваркуші А4. Пропонувалося заповнити анкету і надіслати лист. Не було тільки марки. Скан першої сторони я виклав на блозі і його можна прочитати, клікнувши на прев’юшці. Усе надруковано на звичайному офісному папері звичайним принтером. Дешево і сердито.

Така форма агітації мені сподобалась. Краще за дорогі набридливі яскраві листівки і біґ-борди. Майже не нав’язливо.

P. S. Ця стаття не є рекламою.