Ці статті позначені тегом політика

Історія незалежної України. Частина 3. На арену виходять олігархи

· · 2 коментарів

Чергова стаття із циклу про незалежну Україну. Пишу про час від 90-их до Помаранчевої революції. А ось попередні перша і друга статті.

25 березня 1999 року. Політика починається з Камазів

У кінці 90-их почалася повномасштабна приватизація великих підприємств. Знову ж те саме питання: чому так пізно? Прибалтика і європейські країни посткомуністичного табору провели цей процес у перші ж роки після переходу до демократії. Так підприємства потрапили до рук не обов’язково вмілих у ринкових відносинах суб’єктів (і в них була та ж біда), але таких, що готові чесно господарювати. Досить жорсткий перехід, але час показавав, що це рішення дуже ефективне. В Україні приватизація ще не завершена повністю (інше питання, чи не досить уже). А основна хвиля приватизації припала на пізній строк, коли вже утворився прошарок напівкримінального бізнесу. У наших західних сусідів ніколи не було цього прошарку. Просто не встиг виникнути, тому що народ взяв власну долю у свої руки і почав розбудовувати нову країну, з новими цінностями і економікою. Асоціальні елементи, що в принципі могли його утворити, залишилися там, де їм належить бути — на дні суспільства. А в Україні цей прошарок отримав занадто багато у новому ладі і, звичайно ж, хотів ще більше. Пасивність основної маси населення цьому дуже сприяло. Найуспішніші із них чесними та не дуже методами почали скупляти промисловість і банки.

Спочатку політична посткомуністична і бізнесова посткримінальна еліти існували досить відособлено. Але, щоб схопити більшу частку від приватизації, бізнесу необхідно було лобіювати свої інтереси у політиці. А політикам на додачу до влади хотілося ще й грошей. Казали ж, час змін, то ось і вони. Хай такі, не зовсім правильні, але ж зміни, новий лад. Відбувався симбіоз влади і бізнесу. Цей, загрозливий для будь-якої країни, процес неперебірливий народ, здавалось, не помічав.

Звичайно, не всі політики хотіли таких змін. Більше того, я думаю, що тоді в українській політиці було чимало чесних людей (що ставлять на перше місце народ і країну). 25 березня 1999 року прибрали В’ячеслава Чорновола. Один Камаз і нова українська еліта здала екзамен на керування країною всупереч волі народу. Звідси можна починати відлік 21 століття для політичної України.

1999-2001 роки. Виходимо із кризи

2000 рік Україна зустрічала у дуже-дуже глибокій ямі. За кілька років ми стали, як кажуть поляки, задуп’ям Європи. По майже всьому. По економіці, соціальній сфері, захисту прав, культурі, національній самоідентифікації, здоров’ю. Тільки шкідливих викидів у атмосферу стало менше; жаль через скорочення виробництва, а не через застосування «зелених» технологій.

22 грудня 1999 року Леонід Кучма призначив Прем’єр-міністром Віктора Ющенка. За час його прем’єрства в Україні відновився довгоочікуваний приріст ВВП, погашувалися заборгованості із зарплат і пенсій, приймалися звичні для демократичного світу норми. Коротше: мрії почали повільно, але певно справджуватись. Багато хто побачив у ньому нову надію України, зміну Чорноволу. За даними соцопитувань він стає найпопулярнішим політиком України. Але комусь це знову не сподобалось. Надто відкрито все виглядало. 29 травня 2001 року Ющенка зняли з посади.

Чорновіл політичну кар’єру провів у опозиції. Ющенко був «своїм». Спочатку він очолював Нацбанк, а пізніше уряд. Але бачимо конфлікт не між владою і правими і не між владою і комуністами (тоді впливовими), а між окремими групами у владі. З цього моменту почалася конкуренція між окремими кланами олігархів. Всі місця зайняті — хто не встиг, той спізнивсь.

Далі буде. Вирішив написати цикл не із 4-ох, а із цілих 7-ми статей: є багато думок. А RSS, як завжди, допоможе бути в курсі.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их

· · Один коментар

Продовження циклу статей про незалежність України. Раніше я написав про саме отримання незалежності у 1991. Сьогодні пишу про розруху 90-их років.

90-ті загалом

В радянському «безкласовому» суспільстві насправді було два класи: прості громадяни і невеличка купка партійних функціонерів. Нові часи не принесли нічого хорошого ні для тих, ні для інших.

Низи не вміли господарювати по-новому. Радянська система освіти добре вчила точним та природничим наукам, перекручувала суть гуманітарних і давала тільки найпримітивніші та вироджені уявлення про економічну і правничу сферу. Народу залишалося тільки підглядати те, що показували про Захід і його атрибути по телевізору. Тобто громадяни тільки розуміли переваги демократії і ринкової економіки, а мали варварські уявлення про те, як здійснити свої мрії на практиці. Також хибно вважали, що основну масу змін повинна провести влада, як це завжди було при режимі. І талановитий та працьовитий народ біднів і терпляче чекав на зміни, замість того, щоб самому щось змінювати.

Верхи не знали, що робити. При тоталітарному режимі була мета — при демократії мети не стало. Політики розлінувалися і не бажали витягати Україну вчасно із економічної кризи, у яку вона ввійшла. Зате влада, більшу частину якої складали колишні комуністи і кагебісти, вчилася жити розкішно: вілли, яхти, лексуси — на це потрібно багато грошей, а чесних заробітків не завжди вистачало. Цього у школі не вчили і, навіть, по телевізору багато не показували, але верхи вчилися на власних помилках — як жити у корумпованому суспільстві. Це наша рідна корінна українська корупція, ні у кого не запозичена.

Пасивність — ось хороше означення для тих часів. Суспільство зайшло у ступор. Не дивно, що вперед почали виходити сили, які мали найменше зв’язків із цим недієздатним суспільством — кримінальні угрупування. Вони утворили в українському супільстві ще один клас. Як я уже колись згадував, зробити бізнес тоді можна було легко, досить тільки не перейматися законом і мораллю. На кінець 90-их в Україні виникла бізнес-еліта, що утворилася, в першу чергу, із бувших авторитетів. Цей бізнес, по-перше, був напівкримінальним, а по-друге, не маючи досвіду, напівпрофесіональним.

28 червня 1996 року. Конституція, гімн, прапор та герб

Після довгих рефлексій Верховна Рада приймає Конституцію. Чому ж довелося чекати аж 5 років? 5 років держава не мала власного правового стовбура та важливого символу національної єдності. Слова Державного гімну прийняли аж у 2003 році, а Великий герб не затвердили й досі. Офіційна назва України — «Україна». У Росії — Російська Федерація; у Франції — Французька Республіка; у Гондураса — Республіка Гондурас. У світі є тільки кілька держав, досить скромних, щоб не мати офіційної «довгої» назви. Із назвами найвищих державних органів теж не все добре. Верховна Рада, Кабінет Міністрів — це все назви успадковані від Радянського Союзу. Від них відмовилася і Росія — спадкоємиця СРСР, і Білорусь, де режим досі зберігається майже недоторканним. Чому Україна має бути саме без’ядерною позаблоковою, а не ядерною та активною державою. Належної дискусії не було проведено. Також я не розумію, чому ці історично важливі для країни питання не винесли на референдум, а вирішили по-совковому, волею 450 депутатів.

Символи — це сконцентрований світогляд. Україна досі не має власного повного набору символів. Як після цього обговорювати створення національної ідеї?

Далі буде. RSS допоможе бути в курсі.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 1. Романтика перших кроків

· · 5 коментарів

Достали мене політики! Якщо ви українець, то такі слова вас не здивують. Навіть звично. Але так не має бути! І ці роздуми про рідну політику довели до роздумів про рідну історію. Тому й пишу цикл статей про історію незалежної України. Планується 4 статті, але, можливо, вистачить сил на більше. Вони не претендують на глибоке наукове дослідження, а, скоріш, тільки спонукають до роздумів. Тому, можливо, буде трохи суб’єктивізму.

24 серпня 1991 року. Незаслужена незалежність

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Ось так уявляли собі патріоти України її визволення. Але незалежність далася пострадянським республікам даром. Зазвичай такого не буває.

Народ (чи краще сказати населення?), не був готовий. Розпад Радянського Союзу стався «зверху». Не був готовий як нація. Пересічному громадянинові новоствореної республіки соромно було якось називати себе українцем. Не вчили цьому, а вчили «марксизму-ленінізму». І не був готовий до нових капіталістичних умов господарювання. І не горів бажанням все виправити якомога швидше, навчитися жити інакше.

1 грудня 1991 року. Перше досягнення і перша помилка

Отже, народ (чи все ж таки населення?) виявив волю жити в незалежній Україні. От тільки його воля не була «якісною». Чи може у справді демократичній державі з вільнодумаючими громадянами бути результат референдуму більше 90%? Отримали демократію, а ще не навчилися нею користуватися. Не навчилися мати свою думку, а не повторювати чужу. Думали так: «Усі зараз за незалежність, то хай буду і я. Кравчук зараз Голова Верховної Ради, то хай буде Президентом.»

Вийшла така невідповідність, що було декларовано розбудову незалежної демократичної країни, а для виконання президентських обов’язків вибрано людину з минулим, пов’язаним з Комуністичною партією. Кравчук тільки у серпні 1991 року вийшов зі складу Компартії. Це те ж саме, що робилося у Радянському Союзі: говорили одне, а робили інше.

А змінити життя на краще тоді було зовсім нескладно. Як кажуть: «Стежку найлегше протоптати весною». Я думаю, В’ячеслав Чорновіл був останнім великим українським політиком. Нема зараз таких.

Далі буде тільки цікавіше. Якщо цього ще не зробили, підпишіться на RSS, щоб не згубитись.

Категорія: Україна

Критика і конструктив

· · Коментарів немає

Нема нічого простішого, ніж когось критикувати. Просто щось заперечити, що не
подобається. Або й у негативному контексті: звинувати когось у своїх проблемах і
перекласти свою відповідальність. Здійснення критики відбувається зовсім без
зусиль — на несвідомому рівні. Не можна сказати, що це погано, бо
виправдана критика — двигун прогресу. Але дуже часто критика заміняє собою
конструктив. Згадайте популярні зараз програми на зразок «Свободи» Савіка
Шустера. Суть таких програм полягає у критиці всіх і вся. Але ніяких реальних
рішень гості, найчастіше, не дають. Для високого рейтингу програми цього й не
потрібно. Це просто шоу і насправді ніякої користі для країни, про яку постійно
згадують гості, немає.

Для успіху потрібно, щоб критика вела за собою конструктив: реальні кроки
вирішення проблеми. На практиці ж, мало хто розуміє як «кувати успіх» і за
критикою йде критика і знов критика. Адже критикувати легко…

Особливість національного характеру

Українці особливо добре вміють бачити недоліки інших. Така
наша національна риса характеру. І тому ми не можемо довго терпіти владу. На
Запорожжі гетьман був при владі в середньому 1-2 роки. Після чого запорожці
знаходили яку-небудь причину, чому гетьман поганий і обирали нового. Знайомо,
ага? Винятками були тільки Сагайдачний і Хмельницький, які керували справді
добре. Пізніших гетьманів епохи Руїни не рахуємо: вони дуже сильно залежали від
Московії. Не наставляли українці собі ніколи й сильної влади.

  • Українську державу часів Хмельницького ніяк не можна назвати добре
    сконсолідованою. Соратники Хмельницького мали своє уявлення про хід війни та
    керування молодою державою.
  • Українські державні утворення періоду
    Національно-визвольної революції початку XX ст. не підтримувалися всім
    населенням. УНР мала дуже слабку владу.
  • Більш сильною владою здається гетьманат Скоропадського. Але, по-перше
    Скоропадський прийшов до влади з допомогою «зовнішніх» сил, а по-друге, частині
    українців така влада не сподобалася і вже через 8 місяців до влади прийшла
    Директорія. До речі, при Гетьманаті змінилося як мінімум 3 уряди.
  • Досить радикальне націоналістичне спрямування Директорії подобалися
    далеко не всьому населенню і його ліва частина перейшла на бік більшовиків.
  • Наступний епізод українського
    державотворення — часи ОУН-УПА. Не змогли націоналісти досягти єдності у
    складний час і розділилися на «бандерівців» і «мельниківців».
Чому в Україні ніколи не буде диктатури?

Наш час: народ на Помаранчевій революції відстояв своє право на свободу. І
хоч теперішня анархічна свобода, м’яко кажучи, не сприяє розвитку, народ
протестує здебільшого на словах, бо йому подобається когось покритикувати і
нічого не робити
. В політичні лідери вибиваються ті, хто краще за інших
покаже народу брехливість опонента. Люди прихильні до тих, хто на них схожий.
Отже й голосують вони за тих, хто має такі самі риси. А саме: любов до критики.
І поки не згасне ця національна риса, в нашій країні не буде диктатури.

Критика у політтехнологіях

За останні 1-2 роки поширилася думка, що народ втомився від популізму
політиків і новим лідером країни стане особа, що зробить реальні та корисні
справи.

Подивимось хто тепер отримує, а хто втрачає народну
прихильність.

Литвин: отримує
Просто майстер критикувати і при цьому залишатися «чистим».
Класика.
Яценюк: отримує
Яценюк позиціонує себе як політика «нового покоління». Нібито він
здатний до конструктивної роботи. Що ж, трохи є. Та на мою думку, Яценюк просто
пливе за течією і робить тільки те, що користується попитом. Запитайте його про
те, що він думає про своїх колег і почуєте відповідь, схожу на відповідь
будь-якого політика «старшого покоління»: це все винні вони.
Мороз: втратив
Як іти до іншого табору, треба добре «пояснити» чому старі партнери
погані. Як Юля про Ющенка пояснює. Дурний!
Ющенко: втрачає
Мало критикує. Заслужив репутацію «м’якотілого».

Висновки: хочем щоб хтось був неправим. І нема різниці, чи самому
молоти язиком, чи дивитись як це роблять інші. Конструктивна діяльність —
другорядне.

Що робити?

Повторюся: за критикою має йти конструктив. Інакше критика залишається
красивими словами і призводить тільки до незадоволення. Просто втрачає сенс.
Кінцевий результат має бути таким, щоб його можна помацати або порахувати.

Щоправда, ця стаття також зразок критики без підтвердження справою. Ну майже
як ті політики.

Категорія: Філософія

Спам від кандидата

· · Коментарів немає
Лист до виборців

Сьогодні познайомився з новим видом передвиборчої агітації. Для нерівнян розказую предісторію.

На початку року в Рівному помер міський голова Віктор Чайка. Це приблизно в той самий час, коли відбулася відставка київського мера Черновецького. Але рівняни живуть без лідера уже більше півроку і все нормально: місто розвивається, анархії і вовчої боротьби за владу нема. Рівне проти Києва — Швейцарія. Позачергові вибори призначено на 30 листопада.

Отже, сьогодні я знайшов в поштовій скриньці конверт із заповненою адресою отримувача. Це була адреса одного з найімовірніших переможців виборів Василя Червонія. У конверті було опитування виборців на піваркуші А4. Пропонувалося заповнити анкету і надіслати лист. Не було тільки марки. Скан першої сторони я виклав на блозі і його можна прочитати, клікнувши на прев’юшці. Усе надруковано на звичайному офісному папері звичайним принтером. Дешево і сердито.

Така форма агітації мені сподобалась. Краще за дорогі набридливі яскраві листівки і біґ-борди. Майже не нав’язливо.

P. S. Ця стаття не є рекламою.

Категорія: Історії з життя
Сторінка 4 із 41234

Warning: Parameter 1 to W3_Plugin_TotalCache::ob_callback() expected to be a reference, value given in /home/u801826201/public_html/wp-includes/functions.php on line 3509