Історія незалежної України. Частина 6. Розчарування

· · Один коментар

Опис найновішого періоду української історії: від Помаранчевої революції впритул до наших днів. Остання, 7-ма частина циклу не буде прив’язана до хронології. І, традиційно, посилання на попередні статті: 1, 2, 3, 4, 5.

Свобода слова

Не така вже й безнадійна тепер ситуація, бо кожен може критикувати владу як хотіти. От, наприклад, у Ірані за організацію акцій непокори розстрілюють. Українські політики навчилися жити і грабувати країну в умовах свободи слова. Дивна ситуація. Нема ніяких прямих ознак диктатури. Не репресують дисидентів, не закривають опозиційних ЗМІ, не закривають закордонний трафік на кілька проксі-серверів, але влада відірвана від народу і не прислухається до його потреб.

Олігархів стало більше

При Помаранчевій революції невеличка група олігархів, що фінансували Нашу Україну, БЮТ та Соцпартію боролися проти старшого покоління колег. Але, прийшовши до влади, вони не знищили їх. Очевидно, це було економічно невигідно. Українські підприємства і банки виявилися тісно пов’язаними, незалежно від політичних кольорів. Саме цим я й пояснюю швидку «зраду» Помаранчевих. Нове покоління не стали монополістами, а тільки отримали свою частку. Навіть верхи виявилися єдиними, чому ж низи мають поділятися на Захід і Схід?

Стосунки народу і влади

Тепер відсотків 80 населення не довіряє владі. Її рішення розходяться із побажаннями народу. Якщо розуміти демократію як владу, що обирається народом, то демократія у нас є. А якщо її розуміти більш широко, як делегування народом владних повноважень окремим особам, то виходить, що демократії у нас немає. Ми можемо гордитися тим, що маємо можливість вільно вибирати тих, кого невдовзі будемо тихо ненавидіти. На цьому українська демократія й закінчується. Я бачу два варіанти виходу із цього стану. Можливо, будуть мати місце обидва.

  1. Зверху вниз. Ющенко раніше був лідером. Не факт, що хорошим, але народ йому вірив. А тепер народ сам по собі і не вірить нікому. А без лідера об’єднати і спрямувати країну у правильному напрямку дуже важко. Хто ним може стати? Схоже на те, що треба цілком нову людину, яка не має жодних зв’язків із теперішньою владою. Яценюк хоч тепер і позиціонує себе як новатора, а насправді має не менш тісні зв’язки із старою владою, ніж інші. Один раз уже вибрали такого несамостійного лідера. Здогадуєтеся кого? Ющенка. Не залишається іншого виходу, як поглянути наліво і направо. У складний час тільки радикальні сили бережуть справедливість. Зліва нікого немає — хіба можна серйозно ставитись до таких особистостей як Вітренко? А справа є Тягнибок. Незалежний, розумний, але чогось у нього не вистачає. Можливо харизми і рішучості. Як лідер партії — підійде, але на лідера країни недотягує. Та й хіба може націоналіст стати лідером у країні, де майже половина населення розмовляє російською? Я дуже сумніваюсь, що в даний час Україна до цього готова. Націоналісти можуть зайняти сильніші позиції у політиці, ніж тепер, але по-справжньому вести країну — навряд. Отже, чекаєм на когось ще. Якщо чесно, мені дивно, чому у 50-мільйонній країні немає кількох чесних, сильних, пасіонарних політичних особистостей.
  2. Знизу вверх. Народ може сам проявити більше політичної волі. З історії знаємо, що в українського народу дуже велика чаша терпіння. Але не бездонна. Востаннє вона переповнилася на Помаранчевій революції. Тоді народний протест змів стару владу, знайшов собі лідера (який був не дуже достойний очолити такий потужний рух) і збирався починати жити краще. Провідники Революції самі не сподівалися на такий поворот подій. Фактично, вони втратили контроль над масами і йшли, скоріше, за їхніми спинами, а не попереду них. А ще їм не вистачило романтики і юнацького завзяття, яке могло (тільки у той момент могло) відірвати їх від великого напівкримінального бізнесу. Варіант «знизу вверх» мені здається набагато менш ймовірним. Усі вже стали циніками. До речі, я вважаю, що на наступному масовому протесті в Україні не обійдеться без жертв. Нема вже тої, успадкованої від Радянського Союзу, святості миру.
Для чого нам міняти владу?

Чимало українців із розумним виглядом говорять: «Для чого нам міняти владу — все-одно такі самі на їхнє місце прийдуть?» Але згадайте, як за першого уряду Тимошенко підвищились зарплати і соціальні виплати, і як за уряду Єханурова стрімко росла економіка. Пізніше хороших новин усе меншало і меншало. В Україні, на жаль, немає сильних професіональних політиків, а є демагоги. Таких треба міняти якнайчастіше, бо вони здатні щось зробити тільки тоді, коли над ними висить загроза політичної смерті. Така політична модель існує в деяких розвинених демократичних країнах світу. Наприклад, в Італії і уряд, і парламент дуже рідко працюють повний термін. Щось схоже було й у Запорізькій Січі. Але для цієї моделі, мабуть, треба або гарячий південний темперамент, або населенню складатись з одних чоловіків. А для сучасної України більше підійде «сильна» політика, де переважають професіональні, відповідальні і незалежні політики, що не «забувають» про свої обіцянки відразу після виборів. На даний час — це мрія. В Україні немає такого, навіть, у зародку. Тому, будем ганяти по колу політичні сили, вибираючи ту, яка найменш схожа на теперішню, поки не знайдуться одна або кілька таких, які зрозуміють, що краще дбати про всю країну, інакше влада залишиться у їхніх руках ненадовго.

У циклі залишилась тільки остання стаття. Підписуйтесь на RSS.

Категорія: Україна

Коментарі (1)RSS-стрічка коментарів

  1. myroslav коментує:

    Ви ще згадайте з яких міркувань у нас на вибори ходять – не піду я, то фашист-бендерівець (москаль східняцький чи кримський) піде. Оце от справді торжество маразму. Бо на вибори має ходити від сили третина населення, а решта має не пхатись туди, в чому не розбираєшся.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Warning: Parameter 1 to W3_Plugin_TotalCache::ob_callback() expected to be a reference, value given in /home/u801826201/public_html/wp-includes/functions.php on line 3509