Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их

· · Один коментар

Продовження циклу статей про незалежність України. Раніше я написав про саме отримання незалежності у 1991. Сьогодні пишу про розруху 90-их років.

90-ті загалом

В радянському «безкласовому» суспільстві насправді було два класи: прості громадяни і невеличка купка партійних функціонерів. Нові часи не принесли нічого хорошого ні для тих, ні для інших.

Низи не вміли господарювати по-новому. Радянська система освіти добре вчила точним та природничим наукам, перекручувала суть гуманітарних і давала тільки найпримітивніші та вироджені уявлення про економічну і правничу сферу. Народу залишалося тільки підглядати те, що показували про Захід і його атрибути по телевізору. Тобто громадяни тільки розуміли переваги демократії і ринкової економіки, а мали варварські уявлення про те, як здійснити свої мрії на практиці. Також хибно вважали, що основну масу змін повинна провести влада, як це завжди було при режимі. І талановитий та працьовитий народ біднів і терпляче чекав на зміни, замість того, щоб самому щось змінювати.

Верхи не знали, що робити. При тоталітарному режимі була мета — при демократії мети не стало. Політики розлінувалися і не бажали витягати Україну вчасно із економічної кризи, у яку вона ввійшла. Зате влада, більшу частину якої складали колишні комуністи і кагебісти, вчилася жити розкішно: вілли, яхти, лексуси — на це потрібно багато грошей, а чесних заробітків не завжди вистачало. Цього у школі не вчили і, навіть, по телевізору багато не показували, але верхи вчилися на власних помилках — як жити у корумпованому суспільстві. Це наша рідна корінна українська корупція, ні у кого не запозичена.

Пасивність — ось хороше означення для тих часів. Суспільство зайшло у ступор. Не дивно, що вперед почали виходити сили, які мали найменше зв’язків із цим недієздатним суспільством — кримінальні угрупування. Вони утворили в українському супільстві ще один клас. Як я уже колись згадував, зробити бізнес тоді можна було легко, досить тільки не перейматися законом і мораллю. На кінець 90-их в Україні виникла бізнес-еліта, що утворилася, в першу чергу, із бувших авторитетів. Цей бізнес, по-перше, був напівкримінальним, а по-друге, не маючи досвіду, напівпрофесіональним.

28 червня 1996 року. Конституція, гімн, прапор та герб

Після довгих рефлексій Верховна Рада приймає Конституцію. Чому ж довелося чекати аж 5 років? 5 років держава не мала власного правового стовбура та важливого символу національної єдності. Слова Державного гімну прийняли аж у 2003 році, а Великий герб не затвердили й досі. Офіційна назва України — «Україна». У Росії — Російська Федерація; у Франції — Французька Республіка; у Гондураса — Республіка Гондурас. У світі є тільки кілька держав, досить скромних, щоб не мати офіційної «довгої» назви. Із назвами найвищих державних органів теж не все добре. Верховна Рада, Кабінет Міністрів — це все назви успадковані від Радянського Союзу. Від них відмовилася і Росія — спадкоємиця СРСР, і Білорусь, де режим досі зберігається майже недоторканним. Чому Україна має бути саме без’ядерною позаблоковою, а не ядерною та активною державою. Належної дискусії не було проведено. Також я не розумію, чому ці історично важливі для країни питання не винесли на референдум, а вирішили по-совковому, волею 450 депутатів.

Символи — це сконцентрований світогляд. Україна досі не має власного повного набору символів. Як після цього обговорювати створення національної ідеї?

Далі буде. RSS допоможе бути в курсі.

Категорія: Україна

Коментарі (1)RSS-стрічка коментарів

  1. myroslav коментує:

    відстійний період дбання за свою шкуру, період коли тепер вже доросла молодь ще була дуже далека від можливості впливати хоч на щось

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


Warning: Parameter 1 to W3_Plugin_TotalCache::ob_callback() expected to be a reference, value given in /home/u801826201/public_html/wp-includes/functions.php on line 3509