Класичного «ющенкового» поділу України на помаранчеву і біло-синю більше нема. Нова епоха — нова конфронтація. Україну тепер більш правильно поділяти на проукраїнську і проімперську (не хочу вживати слово «проросійську»). Або більш неформальні назви: бандерівська і хохловська. Проімперську Україну можна розпізнати за пам’ятниками Леніну на центральних площах. Ця ознака виявилася досить надійною. Це Крим, Донбас і Харківська область.
Вважаю цей поділ вже досить усталеним. Навмисно почекав кілька тижнів, щоб переконатися, що час швидких (революційних) змін вже закінчився і «фронт» більше не рухається. Є тільки надія на Харківщину, бо там люди досі коливаються. Остаточно все повинно закріпитися після виборів. Колективне несвідоме кількох областей зараз працює над новим уявленням про себе як проукраїців і переможців бандитського режиму. Можна чекати, що новий поділ, як і «ющенковий», триватиме не менше кількох років. Єдине, що може похитнути новий лад тепер — це революція в Росії. Не інтервенція в Криму, її характер чи її відсутність, а саме справжня зміна центральної влади в Москві. Але я вважаю цей варіант малоймовірним. Росія ще не готова.
Але які б не були проблеми в країні, завжди є якісь речі, що об'єднують людей, як от - азартні розваги. Українцям іноді хочеться відпочити і пограти в ігрові автомати в онлайн казино України. Такий відпочинок приносить не лише задоволення, а я користь - кожен має можливість отримати грошову винагороду, граючи в Elslots казино.
Сепаратизм
З цим біда! Відношення між помаранчевими і біло-синіми було приблизно рівним 55/45 протягом 9 років і мало змінювалося. Обидві сторони надіялись на остаточну перемогу згодом. Ще рано казати, яке відношення буде тепер, але ясно, що набагато менш рівним. Проімперці втратили (а більші оптимісти ще втратять) надію на домінування в Україні і тепер просто рятуватимуть можливість жити звичним їм способом, який не терпить інакомислення. Сепаратизм, федералізація, друга державна мова — очевидні способи це зробити.
P. S. Мало хто знає, але більш освічені люди більш проукраїнські. Також жителі міст більш проукраїнські, ніж сільські жителі. Жителі центрів міст більш проукраїнські, ніж жителі околиць, але на західній Україні навпаки.
Деякі люди хотіли б, щоб я не піднімав бучу. Вони за те, щоб було так, як було завжди, щоб хоч би щось не сталось інакше, за стабільність, навіть якщо це означає, що вони мусять прожити все своє життя знизу. Вони не думають про те, як могло би бути інакше, навіщо хотіти інакше, а думка про те, що інакше може все-таки статись, викликає в них страх і агресію. Ці маленькі люди теж мають право на свій спосіб життя. Але настає момент, коли треба зробити вибір. Ти за прогрес чи за регрес, що маскується під стабільність? Бо я переконаний, що намагатись жити за принципами — краще, ніж намагатись сподобатись всім. Тому я фактично проти владарювання нікчем. Не владу їм, а лише гуманне ставлення!
Я не так добре знаю свій родовід, але всі ті кровні родичі, про яких мені відомо, є українцями. Франко учив: «Лупайте сю скалу!», Шевченко: «Борітеся — поборете!», Вакарчук: «Більшого вимагай!» Боротьба і здатність мріяти глибоко в цінностях українців і в моїх також. Коли в людині прокидається усвідомлення того, що вона українець, тоді разом розвивається й бажання до позитивних змін, до подолання проблем, які давно заважають гарно жити.
Я хотів би якнайшвидше скинути цей тягар надактивності і повернутися до еволюційного шляху. Але намагаюсь прийняти бій і не ховатись. Я сам так захотів і тому здатись означає зневажити себе.
Прибігають раз мишки до сови і скаржаться: — Нас усі ображають. Сова, ти така розумна, порадь що нам робити, щоб нас не ображали. Сова подумала трохи і відповіла: — Просто станьте їжачками — їжачків ніхто не ображає, бо вони колючі. — Точно, ми станемо їжачками. Дякуємо, мудра. І побігли. Через хвилину вертаються. — Сова, ти що, хочеш нас надурити? Як же ми станемо їжачками?! — Ой, мишки, відчепіться! Я стратег, а не тактик.
Так і ми з бандюками. Досить непогана стратегія, чи то пак національна ідея, вже є, хоча я хочу кращу, а з тактикою не складається. Акції протесту проти закону про мови не призведуть до його скасування, бо людей вийшло тільки кілька тисяч. Можна вийти, щоб людей хороших подивитись, себе хорошого показати, із влади подражнитись, подихати сльозогінним газом, спектися на сонці, набрати більше фоловерів і френдів у соцмережах, ілюзорно відчути себе причетним до творення історії тощо.
Це не песимізм! Просто варто змиритися з тим, що конкретно цю битву ми програємо, а війна йде. Щоб не розчаровуватись укотре, не очікуймо забагато і негайно.
Дія породжує протидію і щоб спробувати відновити вселенську рівновагу, я поділюся якісною україномовною музикою. Якщо відвідувачі знайдуть тут для себе щось нове, буду вважати це для себе успіхом.
Був час, коли люди твердо знали своє місце. Тепер же, розчаровуються в ньому. Розчарувалися у Леніні, у Гітлері. Згодились на тому, що попередній шлях був невірний і треба йти до демократії. Пішли до демократії. Ніби й з’явились товари на полицях хороші, у яскравій упаковці, а якось воно не так, як насправді душа бажала. Трошки скепсису добавилось. Назад? Так, був час, коли комуняка Симоненко ледь Президентом не став. Згодились на тому, що демократія — хороша ціль, але йдемо дорогою, яка до неї не веде. З’явились політики, які пообіцяли «не словом, а ділом» іти до демократії. Європа! Звучить так, як колись звучало слово «комунізм». Мрія, що у осяжному майбутньому розміщена. Пішли, значить, «тим» шляхом. Але знову розчарування! Не виконав обіцянки Ющенко, не виконала й Тимошенко. Ослабли, допустили до влади Проффесора. Дехто вірив, що краще йти до Росії. Й вони розчарувалися. Тих хто не розчарувався так мало, що це тільки підтверджує тенденцію.
Яка зараз культура пішла? Цинізм! Доктор Хаус нашим людям подобається. Доктор Хаус такий же зневірений в усьому, як і типовий українець. Містер Фріман — те саме. Південний парк… Впали ідоли. Людина стала сама по собі, без вождів, без авторитетів, без провідників, без наставників.
Навіть попса здулася. Раніше якось було більше зірок і їхніх фанів. Бітлів і Івасюка любили всі. Фільми про героїв, які рятують світ чи хоча б свою країну. І слухати поп-музику якось і не соромно було. Інтелігентні люди поп, і робили, і слухали. Розчарувалися… Героїзм пропав з кіно. Кожен став старатися показати себе як оригінальну, нонконформістську, креативну особистість. Бути як всі в певних колах уже стає непристойно і підозріло (готуються розчаруватися і у тобі при першій нагоді). Ти ризикуєш випасти із соціуму, якщо не зможеш знайти свою фішку. Ну але так, щоби без понтів. Спільноти індивідуалістів — парадокс.
А просто людське виходить назовні. Що ж тепер втрачати? Будь собою, а не будь як всі. Цей гуманізм будується на зневірі в людях. Знову парадокс.
До чого воно йде — хтозна. Порада моя така: будьте гнучкими у цьому світі, але не ламайтеся.
Вчора гімн України потрапив у тренди Твіттера. «Ukraine has not yet perished» — це я побачив, затвітив і ще й отримав кілька ретвітів. А про що конкретно там писали? Про песимізм! У кращому разі, про оптимізм, присмачений трагізмом.
Гаразд, мене переконали. Слова українського гімну нікуди не годяться. До певної міри можна зрозуміти П. Чубинського, який написав гімн у не такий спокійний час, але тепер цей текст тягне нас до загибелі. Проте, музика дуже добра, на мою думку, стоїть на одному рівні з таким визнаним шедевром як «Марсельєза».
Альтернативи уже є. Наприклад, такий варіант від О. Скрипки:
Квітне рідна Україна, як весняне поле. Ми є славні українці, в нас щаслива доля. Зникли наші воріженьки, як роса на сонці. Ми пануєм, не бідуєм у своїй сторонці. Душу, тіло наші предки клали за свободу, Й ми покажем, що ми діти козацького роду.
Швидко. Минає якийсь час і тобі стає однаково: без емоцій, без нав’язливих думок.
Треба робити висновки зі своїх помилок. Не буває абсолютної поразки: ти здобуваєш досвід і знання. Втрачається час. Час йде незалежно від перемог і поразок.
Програвати потрібно регулярно. Якщо давно не програвав, то це значить, що цілі ставиш перед собою занадто легкодосяжні. Або ще гірше: не маєш цілей!
Їжачки колючі, бо мають гострі колючки. Якби колючки не були б гострими, то вони б не були колючками і їжачки б не кололися. Це логічно і має сенс. Але дорослій, психічно здоровій особі безглуздо перейматися такими фактами.
Здоровий глузд — це підмножина логічного і, притому, дуже мала.
Людина живе у світі з безліччю подій і зазвичай не задумується над тим, що звертає увагу тільки на невелику їх кількість і робить мізер їх інтерпретацій. Мозок людини не може обробляти відчуття усіма можливими способами. Робиться вибір і прикладається воля, щоб відділити важливе від неважливого. Звідси випливають наслідки:
Warning: Parameter 1 to W3_Plugin_TotalCache::ob_callback() expected to be a reference, value given in /home/u801826201/public_html/wp-includes/functions.php on line 3509
Найбільш коментоване