Вважаю цей поділ вже досить усталеним. Навмисно почекав кілька тижнів, щоб переконатися, що час швидких (революційних) змін вже закінчився і «фронт» більше не рухається. Є тільки надія на Харківщину, бо там люди досі коливаються. Остаточно все повинно закріпитися після виборів. Колективне несвідоме кількох областей зараз працює над новим уявленням про себе як проукраїців і переможців бандитського режиму. Можна чекати, що новий поділ, як і «ющенковий», триватиме не менше кількох років. Єдине, що може похитнути новий лад тепер — це революція в Росії. Не інтервенція в Криму, її характер чи її відсутність, а саме справжня зміна центральної влади в Москві. Але я вважаю цей варіант малоймовірним. Росія ще не готова.
З цим біда! Відношення між помаранчевими і біло-синіми було приблизно рівним 55/45 протягом 9 років і мало змінювалося. Обидві сторони надіялись на остаточну перемогу згодом. Ще рано казати, яке відношення буде тепер, але ясно, що набагато менш рівним. Проімперці втратили (а більші оптимісти ще втратять) надію на домінування в Україні і тепер просто рятуватимуть можливість жити звичним їм способом, який не терпить інакомислення. Сепаратизм, федералізація, друга державна мова — очевидні способи це зробити.
P. S. Мало хто знає, але більш освічені люди більш проукраїнські. Також жителі міст більш проукраїнські, ніж сільські жителі. Жителі центрів міст більш проукраїнські, ніж жителі околиць, але на західній Україні навпаки.
Я не так добре знаю свій родовід, але всі ті кровні родичі, про яких мені відомо, є українцями. Франко учив: «Лупайте сю скалу!», Шевченко: «Борітеся — поборете!», Вакарчук: «Більшого вимагай!» Боротьба і здатність мріяти глибоко в цінностях українців і в моїх також. Коли в людині прокидається усвідомлення того, що вона українець, тоді разом розвивається й бажання до позитивних змін, до подолання проблем, які давно заважають гарно жити.
Я хотів би якнайшвидше скинути цей тягар надактивності і повернутися до еволюційного шляху. Але намагаюсь прийняти бій і не ховатись. Я сам так захотів і тому здатись означає зневажити себе.
Прибігають раз мишки до сови і скаржаться:
— Нас усі ображають. Сова, ти така розумна, порадь що нам робити, щоб нас не ображали.
Сова подумала трохи і відповіла:
— Просто станьте їжачками — їжачків ніхто не ображає, бо вони колючі.
— Точно, ми станемо їжачками. Дякуємо, мудра.
І побігли. Через хвилину вертаються.
— Сова, ти що, хочеш нас надурити? Як же ми станемо їжачками?!
— Ой, мишки, відчепіться! Я стратег, а не тактик.
Так і ми з бандюками. Досить непогана стратегія, чи то пак національна ідея, вже є, хоча я хочу кращу, а з тактикою не складається. Акції протесту проти закону про мови не призведуть до його скасування, бо людей вийшло тільки кілька тисяч. Можна вийти, щоб людей хороших подивитись, себе хорошого показати, із влади подражнитись, подихати сльозогінним газом, спектися на сонці, набрати більше фоловерів і френдів у соцмережах, ілюзорно відчути себе причетним до творення історії тощо.
Це не песимізм! Просто варто змиритися з тим, що конкретно цю битву ми програємо, а війна йде. Щоб не розчаровуватись укотре, не очікуймо забагато і негайно.
Дія породжує протидію і щоб спробувати відновити вселенську рівновагу, я поділюся якісною україномовною музикою. Якщо відвідувачі знайдуть тут для себе щось нове, буду вважати це для себе успіхом.
Найбільша проблема української культури, певно, не в тому, що вона погана, а в тому, що не відома.
Яка зараз культура пішла? Цинізм! Доктор Хаус нашим людям подобається. Доктор Хаус такий же зневірений в усьому, як і типовий українець. Містер Фріман — те саме. Південний парк… Впали ідоли. Людина стала сама по собі, без вождів, без авторитетів, без провідників, без наставників.
Навіть попса здулася. Раніше якось було більше зірок і їхніх фанів. Бітлів і Івасюка любили всі. Фільми про героїв, які рятують світ чи хоча б свою країну. І слухати поп-музику якось і не соромно було. Інтелігентні люди поп, і робили, і слухали. Розчарувалися… Героїзм пропав з кіно. Кожен став старатися показати себе як оригінальну, нонконформістську, креативну особистість. Бути як всі в певних колах уже стає непристойно і підозріло (готуються розчаруватися і у тобі при першій нагоді). Ти ризикуєш випасти із соціуму, якщо не зможеш знайти свою фішку. Ну але так, щоби без понтів. Спільноти індивідуалістів — парадокс.
А просто людське виходить назовні. Що ж тепер втрачати? Будь собою, а не будь як всі. Цей гуманізм будується на зневірі в людях. Знову парадокс.
До чого воно йде — хтозна. Порада моя така: будьте гнучкими у цьому світі, але не ламайтеся.
Гаразд, мене переконали. Слова українського гімну нікуди не годяться. До певної міри можна зрозуміти П. Чубинського, який написав гімн у не такий спокійний час, але тепер цей текст тягне нас до загибелі. Проте, музика дуже добра, на мою думку, стоїть на одному рівні з таким визнаним шедевром як «Марсельєза».
Альтернативи уже є. Наприклад, такий варіант від О. Скрипки:
Квітне рідна Україна, як весняне поле.
Ми є славні українці, в нас щаслива доля.
Зникли наші воріженьки, як роса на сонці.
Ми пануєм, не бідуєм у своїй сторонці.
Душу, тіло наші предки клали за свободу,
Й ми покажем, що ми діти козацького роду.
Програвати потрібно голосно: хай знають.
Швидко. Минає якийсь час і тобі стає однаково: без емоцій, без нав’язливих думок.
Треба робити висновки зі своїх помилок. Не буває абсолютної поразки: ти здобуваєш досвід і знання. Втрачається час. Час йде незалежно від перемог і поразок.
Програвати потрібно регулярно. Якщо давно не програвав, то це значить, що цілі ставиш перед собою занадто легкодосяжні. Або ще гірше: не маєш цілей!
Після чорної смуги йде біла.
Здоровий глузд — це підмножина логічного і, притому, дуже мала.
Людина живе у світі з безліччю подій і зазвичай не задумується над тим, що звертає увагу тільки на невелику їх кількість і робить мізер їх інтерпретацій. Мозок людини не може обробляти відчуття усіма можливими способами. Робиться вибір і прикладається воля, щоб відділити важливе від неважливого. Звідси випливають наслідки:
Ці наслідки, між іншим, теж мають не тільки сенс, але й здоровий глузд.
Дива поряд! Тільки ми мислимо надто шаблонно, щоб їх помічати. Ми здатні поглянути на речі геть інакше і… краще! Але чи варто ризикувати і самому вибирати серед безлічі інтерпретацій світу, коли є готові, перевірені поколіннями світоглядні системи? А порушив вікові заповіді — чекай проблем.
Обмеженість мозку людини робити висновки з вхідних даних — це причина існування здорового глузду і поділу на важливе та неважливе. Але, очевидно, подія не набуває важливості для суб’єкта довільно. У конкретній соціальній групі здоровим глуздом вважаються одні й ті ж переконання. Людей щось направляє. Еволюція. Індивіди, що надто переймаються некорисними фактами на зразок причини колючості їжаків, мають менше шансів на виживання. Я гадаю, що на початку еволюції людини, коли у неї виник розум, вона користувалася їм порівняно безцільно. Але згодом розум став використовуватися майже виключно для практичних цілей. Навіть, в історичний період ми бачимо, що європейські колонізатори були завзятішими, ніж індіанці чи аборигени і, в підсумку, майже повністю винищили їх.
Звичайно, цей процес повторюється на рівні онтогенезу. Діти народжуються без здатності розрізняти здоровий глузд, але набувають його з віком. Суспільство нав’язує їм один з різновидів здорового глузду, виробленого поколіннями. Але, я припускаю, що крім соціальної складової на цей процес може впливати якийсь ген, що програмує людину краще мотати на вус ті речі, які несуть практичну користь.
Колін Вілсон писав:
Людина — це континент, але раціональна частина її свідомості це всього-на-всього вузька садова стежина біля її будинку.
Я не стану закликати читачів вирушати в подорож диким континентом своєї свідомості, але варто пам’ятати (а рутина заглушує пам’ять), що наше буденне життя — це тільки один із безлічі видів існування.
Запрошую доповнювати список в коментарях. :)
Слава Україні!
Партія Регіонів тепер має в країні майже все, що може мати політична партія. Але рівновага порушилась і збільшились шанси, що станеться щось неочікуване. Саме ображений народ мав би порушити цю рівновагу, яка склалась не на його користь. Тому, з певної точки зору, арешт Тимошенко вигідний народу. Точніше, дає народу привід і шанс відстояти свої права. Та реалізація цього — під питанням.
Не знаю, чи бандитська влада взагалі недоумкувата, чи успіх протягом року затьмарив їй розум. Чи, й те, й інше. Але мені свідоме і контрольоване розумом керування ризиками і шансами видається досить природним.
І ще про ризики та шанси. Незвичайно виглядає негласний союз між владою і ВО «Свобода». А він є. Влада несерйозно ставиться до «свободівців», відчуває над ними перевагу і вірить у свій контроль над ситуацією. Влада репресує багатьох: Сінькову, учасників Податкового майдану і руйнаторів пам’ятників режиму. Та серед них немає «свободівців». «Свободівці» ходять з прапорами, плакатами й мегафонами. Опір їхнім акціям якийсь іграшковий. Влада спокійно сприйняла перемогу «Свободи» на місцевих виборах у Галичині. Тягнибок і Фаріон регулярно з’являються на політичних ток-шоу. А я в контрольованість «Свободи» не вірю. Як радикальна партія, вони збільшують вплив ірраціонального в політиці. Крім того, «Свобода» — це школа для нової еліти, а знання нам потрібні. Іншими словами, «свободівці» теж ламають status quo.
Що ж, вони прийшли до влади не тільки заради золотих туалетів у віллах, збудованих на попиляні гроші. Влада заради влади теж їх цікавить. Тому, може, саме вони мають ту владу.
Тема досі в неспішній, але постійній розробці і я маю на меті потрапити до wordpress.org. Ознайомившись із списком вимог, які потрібні для цього, я трохи мммм… задумався, але зробити це можна і треба.