Це статті за Червень 2009 року

Історія незалежної України. Частина 6. Розчарування

· Один коментар

Опис найновішого періоду української історії: від Помаранчевої революції впритул до наших днів. Остання, 7-ма частина циклу не буде прив’язана до хронології. І, традиційно, посилання на попередні статті: 1, 2, 3, 4, 5.

Свобода слова

Не така вже й безнадійна тепер ситуація, бо кожен може критикувати владу як хотіти. От, наприклад, у Ірані за організацію акцій непокори розстрілюють. Українські політики навчилися жити і грабувати країну в умовах свободи слова. Дивна ситуація. Нема ніяких прямих ознак диктатури. Не репресують дисидентів, не закривають опозиційних ЗМІ, не закривають закордонний трафік на кілька проксі-серверів, але влада відірвана від народу і не прислухається до його потреб.

Олігархів стало більше

При Помаранчевій революції невеличка група олігархів, що фінансували Нашу Україну, БЮТ та Соцпартію боролися проти старшого покоління колег. Але, прийшовши до влади, вони не знищили їх. Очевидно, це було економічно невигідно. Українські підприємства і банки виявилися тісно пов’язаними, незалежно від політичних кольорів. Саме цим я й пояснюю швидку «зраду» Помаранчевих. Нове покоління не стали монополістами, а тільки отримали свою частку. Навіть верхи виявилися єдиними, чому ж низи мають поділятися на Захід і Схід?

Стосунки народу і влади

Тепер відсотків 80 населення не довіряє владі. Її рішення розходяться із побажаннями народу. Якщо розуміти демократію як владу, що обирається народом, то демократія у нас є. А якщо її розуміти більш широко, як делегування народом владних повноважень окремим особам, то виходить, що демократії у нас немає. Ми можемо гордитися тим, що маємо можливість вільно вибирати тих, кого невдовзі будемо тихо ненавидіти. На цьому українська демократія й закінчується. Я бачу два варіанти виходу із цього стану. Можливо, будуть мати місце обидва.

  1. Зверху вниз. Ющенко раніше був лідером. Не факт, що хорошим, але народ йому вірив. А тепер народ сам по собі і не вірить нікому. А без лідера об’єднати і спрямувати країну у правильному напрямку дуже важко. Хто ним може стати? Схоже на те, що треба цілком нову людину, яка не має жодних зв’язків із теперішньою владою. Яценюк хоч тепер і позиціонує себе як новатора, а насправді має не менш тісні зв’язки із старою владою, ніж інші. Один раз уже вибрали такого несамостійного лідера. Здогадуєтеся кого? Ющенка. Не залишається іншого виходу, як поглянути наліво і направо. У складний час тільки радикальні сили бережуть справедливість. Зліва нікого немає — хіба можна серйозно ставитись до таких особистостей як Вітренко? А справа є Тягнибок. Незалежний, розумний, але чогось у нього не вистачає. Можливо харизми і рішучості. Як лідер партії — підійде, але на лідера країни недотягує. Та й хіба може націоналіст стати лідером у країні, де майже половина населення розмовляє російською? Я дуже сумніваюсь, що в даний час Україна до цього готова. Націоналісти можуть зайняти сильніші позиції у політиці, ніж тепер, але по-справжньому вести країну — навряд. Отже, чекаєм на когось ще. Якщо чесно, мені дивно, чому у 50-мільйонній країні немає кількох чесних, сильних, пасіонарних політичних особистостей.
  2. Знизу вверх. Народ може сам проявити більше політичної волі. З історії знаємо, що в українського народу дуже велика чаша терпіння. Але не бездонна. Востаннє вона переповнилася на Помаранчевій революції. Тоді народний протест змів стару владу, знайшов собі лідера (який був не дуже достойний очолити такий потужний рух) і збирався починати жити краще. Провідники Революції самі не сподівалися на такий поворот подій. Фактично, вони втратили контроль над масами і йшли, скоріше, за їхніми спинами, а не попереду них. А ще їм не вистачило романтики і юнацького завзяття, яке могло (тільки у той момент могло) відірвати їх від великого напівкримінального бізнесу. Варіант «знизу вверх» мені здається набагато менш ймовірним. Усі вже стали циніками. До речі, я вважаю, що на наступному масовому протесті в Україні не обійдеться без жертв. Нема вже тої, успадкованої від Радянського Союзу, святості миру.
Для чого нам міняти владу?

Чимало українців із розумним виглядом говорять: «Для чого нам міняти владу — все-одно такі самі на їхнє місце прийдуть?» Але згадайте, як за першого уряду Тимошенко підвищились зарплати і соціальні виплати, і як за уряду Єханурова стрімко росла економіка. Пізніше хороших новин усе меншало і меншало. В Україні, на жаль, немає сильних професіональних політиків, а є демагоги. Таких треба міняти якнайчастіше, бо вони здатні щось зробити тільки тоді, коли над ними висить загроза політичної смерті. Така політична модель існує в деяких розвинених демократичних країнах світу. Наприклад, в Італії і уряд, і парламент дуже рідко працюють повний термін. Щось схоже було й у Запорізькій Січі. Але для цієї моделі, мабуть, треба або гарячий південний темперамент, або населенню складатись з одних чоловіків. А для сучасної України більше підійде «сильна» політика, де переважають професіональні, відповідальні і незалежні політики, що не «забувають» про свої обіцянки відразу після виборів. На даний час — це мрія. В Україні немає такого, навіть, у зародку. Тому, будем ганяти по колу політичні сили, вибираючи ту, яка найменш схожа на теперішню, поки не знайдуться одна або кілька таких, які зрозуміють, що краще дбати про всю країну, інакше влада залишиться у їхніх руках ненадовго.

У циклі залишилась тільки остання стаття. Підписуйтесь на RSS.

Категорія: Україна

У пошуках прихованих талантів

· Коментарів немає

Часто людина відмовляється щось робити, бо вважає, що це не для неї. Яскравий приклад, коли запрошують на танці. Багато в кого це викликає приблизно таку реакцію: «Ой ні! Я не піду! Я не вмію! Це не для мене!». Запитайте в такої людини, чи танцювала вона коли-небудь раніше цей танець і майже напевно отримаєте негативну відповідь. Тоді які в неї є причини вважати, що вона не вміє танцювати? Я не стану шукати психологічні причини, чому ми часто так поводимося, але стає зрозуміло, що люди бачать себе тільки у виконанні лише певного кола діяльності. А все інше — табу. Та невідомо, можливо саме у цьому списку табу є робота, до якої душа лежить найбільше (Григорій Сковорода називав це «сродною працею»). Щоб знайти своє покликання, я бачу тільки один вірний шлях — перепробувати все. І чим раніше, тим краще.

Як вибрати професію?

Останнім часом поширюється освітня схема, за якою діти переходять на профільне навчання уже в ранньому віці. Фактично, це звужує рамки для майбутнього вибору професії. Я з деяким настороженням ставлюся до такої практики. В такому віці, звичайно, ще важко визначити, що подобається більше. І річ не в тому, що особистість ще не сформована, а в тому, що не вистачило часу ознайомитись із усією різноманітністю світу, щоб робити правильні висновки про свої таланти і вподобання. Адже деякі предмети починають викладати у старших класах, а дещо не вивчають у школі взагалі.

Ще гірше буває, коли в дитини талант виявляється ще у молодших класах і батьки стараються розвинути тільки його, а рештою предметів нехтують. Бо інколи старші помилково називають талантом те, що насправді є тимчасовим захопленням або, навіть, і не захопленням, а випадковістю. Я сам дуже часто змінював улюблені предмети у школі. Вищезгаданий список табу збільшується з віком і зацікавлення школярів змінюються дуже часто — це природній процес, у який можна втручатися тільки дуже обережно.

Категорія: Психологія

Зайва робоча сила

· Один коментар

У відомій казці Попелюшка, коли зробить усю домашню роботу, мусить визбирувати із попелу горох. Але і в житті я не раз спостерігав таку ситуацію, коли робітник виконав свої прямі обов’язки і може, здавалося б, трохи перепочити. Але начальник прямим або непрямим чином змушує не сидіти, склавши руки. Інколи ще гірше: робітник сам ставиться до своєї роботи фанатично. В нього є тверде переконання, що весь робочий час треба приділяти лише роботі. Звичайно, не в кожній професії можна зробити завдання до закінчення терміну. Водії, що перевозять пасажирів, наприклад, повинні строго дотримуватися графіку. Але також є багато професій (і їх стає все більше й більше), в яких праця організована «від проекту до проекту». Та ні — начальство не хоче, щоб ми були щасливими і вигадує найбезглуздіші завдання. На території заводу «Рівнеазот» можна спостерігати ретельно перекопані газони. Квітів потім на них не садять — тут мета стоїть не зробити промисловий гігант красивішим та зеленішим, а тільки подіти кудись зайву робочу силу, користуючись вродженою любов’ю українців до землі. Щось подібне відбувається й у рівненських школах. Учні проходять практику просто байдикуючи в кабінетах, замість їздити на екскурсії, як то мало бути «правильно». Змусити неповнолітніх до перекопування грядок не можна, але відібрати час — так.

Соромно за свою країну, але мовчати не можу. Бо, здається, у цьому випадку приказка «Добре там, де нас нема», правильна. Мені (не маючи щоправда особистого досвіду життя у розвинених країнах) дуже важко уявити, щоб щось подібне відбувалось де-небудь в Америці. Бо там цінують час.

Категорія: Інша думка