Ці статті позначені тегом незалежність

Історія незалежної України. Частина 7. Додаток

· Коментарів немає

За той час, поки я писав цикл про історію незалежної України, в мене виникали нові думки про часи, які вже були описані. Дещо, взагалі, важко причепити до якого-небудь періоду. Тому в останній статті циклу пишу розрізнені думки на дану тему.

Отруєння Ющенка

Насправді, мої роздуми про отруєння Ющенка належать до теорій змови. Їх дуже важко довести, однак важко й заперечити. Легко лише захопити читача емоціями, бо в кожному з нас сидить бажання знайти прихованого недоброзичливця.

Отже, спочатку Помаранчева революція мала відбутися за її гаслами. Українська держава мала повністю переродитись. Навіть, олігархи, які стояли за Ющенком, мали пристосуватися до умов справжньої демократіїї і стати багатіями європейського зразка. Люди тоді, єдиний раз за десятки років, були готовими на радикальні зміни. Все йшло до цього і завадити могли тільки зовнішні сили. Уявіть собі розмову тих самих недоброчичливців, яких ми вишукуємо, із Ющенком.

— Не будеш слухатись, ми зробимо так, що отруєння дасть ускладнення.

Доцільно повністю усувати сильних особистостей. Таких як Чорновіл чи Гонгадзе. А слабких достатньо залякати. Ющенко зламався. Можливо, не відразу і він дійсно спочатку щиро вірив, що «У вас не вистачить камазів.» Але тепер ми бачимо, що Президент намагається щось зробити за принципами, але це все напівзаходи і стає основою для анекдотів.

Отруєння Ющенка, мабуть, і стало останньою краплею у чаші терпіння українського народу. Але яке це тепер мало значення? Більше того, революція виявила хто є хто в українській політиці. Партії, які були ще мало пов’язані з великим бізнесом, ввійли до складу «Нашої України», втратили ідеологію і стали дешевими «кнопконатискальниками». Мабуть, серед цих депутатів багатьом теж погрожували. Революція також дала політичну орієнтацію для багатох людей, активній частині суспільства, що не бажали жити в напівавторитарній країні. На наступних двох парламентських виборах вони голосували за куплені партії. А тепер стали дезорієнтовані.

Хто це зробив — невідомо. Найімовірніше за все — кучмісти. А може Росія, США чи НАТО. Як особливо цікавий варіант, Тимошенко, яка отримала велику популярність, поки Ющенко був хворий. Та, в будь-якому разі, виграли на цьому не простий народ.

Чому другої державної не буде ніколи?

Суперечка про те, варто чи ні надавати російській мові в Україні офіційний статус, почалася ще з оголошення незалежності. Але тільки в час Помаранчевої революції і пізніше, демагоги стали використовувати цей прийом широко та активно. Насправді, переважна більшість українських (за громадянством) політиків не мають патріотичних почуттів ні до якої нації. Думаю, їх можна назвати прагматиками-космополітами, які швидко пристосовуються до життя у будь-якому національно-культурному середовищі. А спекуляції на мові, як і на зовнішній політиці, виявилися дуже ефективним засобом підвищувати свої рейтинги.

Олігархам не вигідно переходити на двомов’я. На це треба дуже багато фінансових витрат. Але їм вигідно відволікати увагу електорату на другорядні проблеми, розігрувати перед ним сцени боротьби проти опонентів. Причому вигідніше грати «проти опонентів», розказувати, що їм не дають прийняти бажаний закон, ніж справді його прийняти. Людська психологія така, що сильніше і швидше сприймає саме негативні емоції. Вимога будь-якого народу до влади: «Хліба та видовищ». Ідеологічні питання — це не хліб, вони можуть бути тільки видовищем. Якщо російську приймуть як другу державну, простору для політичних ігор буде набагато менше.

Автокоментар на «6 причин, що війна в Україні буде»

Майже рік тому я написав у цей блог статтю «6 причин, чому війна в Україні буде». Настав час трошки освіжити цю писанину. Я вже не такий впевнений, що Росія перейде до активних бойових дій проти України. По-перше, завдяки коментарю ivanko. Я й сам за минулий рік двічі проходив практику на підприємстві важкої промисловості, а отже, добре знаю про екологічну небезпечність війни в Україні. По-друге, на Україну, із її слабкою та безпринципною владою, й нападати не треба. Максимум, можна зробити як у моїй теорії змови про отруєння Ющенка. Тільки замість отрути — газовий кран. Схоже на те, що тільки в Росії існує сильна влада, яка здатна на непопулярні кроки у вирішальний час. Але для цього довелося пожертвувати деякими демократичними свободами. Цікаво, сучасна держава може бути одночасно і сильною, і демократичною?

Все цикл закінчений. Попередні 6 статей тут: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 6. Розчарування

· Один коментар

Опис найновішого періоду української історії: від Помаранчевої революції впритул до наших днів. Остання, 7-ма частина циклу не буде прив’язана до хронології. І, традиційно, посилання на попередні статті: 1, 2, 3, 4, 5.

Свобода слова

Не така вже й безнадійна тепер ситуація, бо кожен може критикувати владу як хотіти. От, наприклад, у Ірані за організацію акцій непокори розстрілюють. Українські політики навчилися жити і грабувати країну в умовах свободи слова. Дивна ситуація. Нема ніяких прямих ознак диктатури. Не репресують дисидентів, не закривають опозиційних ЗМІ, не закривають закордонний трафік на кілька проксі-серверів, але влада відірвана від народу і не прислухається до його потреб.

Олігархів стало більше

При Помаранчевій революції невеличка група олігархів, що фінансували Нашу Україну, БЮТ та Соцпартію боролися проти старшого покоління колег. Але, прийшовши до влади, вони не знищили їх. Очевидно, це було економічно невигідно. Українські підприємства і банки виявилися тісно пов’язаними, незалежно від політичних кольорів. Саме цим я й пояснюю швидку «зраду» Помаранчевих. Нове покоління не стали монополістами, а тільки отримали свою частку. Навіть верхи виявилися єдиними, чому ж низи мають поділятися на Захід і Схід?

Стосунки народу і влади

Тепер відсотків 80 населення не довіряє владі. Її рішення розходяться із побажаннями народу. Якщо розуміти демократію як владу, що обирається народом, то демократія у нас є. А якщо її розуміти більш широко, як делегування народом владних повноважень окремим особам, то виходить, що демократії у нас немає. Ми можемо гордитися тим, що маємо можливість вільно вибирати тих, кого невдовзі будемо тихо ненавидіти. На цьому українська демократія й закінчується. Я бачу два варіанти виходу із цього стану. Можливо, будуть мати місце обидва.

  1. Зверху вниз. Ющенко раніше був лідером. Не факт, що хорошим, але народ йому вірив. А тепер народ сам по собі і не вірить нікому. А без лідера об’єднати і спрямувати країну у правильному напрямку дуже важко. Хто ним може стати? Схоже на те, що треба цілком нову людину, яка не має жодних зв’язків із теперішньою владою. Яценюк хоч тепер і позиціонує себе як новатора, а насправді має не менш тісні зв’язки із старою владою, ніж інші. Один раз уже вибрали такого несамостійного лідера. Здогадуєтеся кого? Ющенка. Не залишається іншого виходу, як поглянути наліво і направо. У складний час тільки радикальні сили бережуть справедливість. Зліва нікого немає — хіба можна серйозно ставитись до таких особистостей як Вітренко? А справа є Тягнибок. Незалежний, розумний, але чогось у нього не вистачає. Можливо харизми і рішучості. Як лідер партії — підійде, але на лідера країни недотягує. Та й хіба може націоналіст стати лідером у країні, де майже половина населення розмовляє російською? Я дуже сумніваюсь, що в даний час Україна до цього готова. Націоналісти можуть зайняти сильніші позиції у політиці, ніж тепер, але по-справжньому вести країну — навряд. Отже, чекаєм на когось ще. Якщо чесно, мені дивно, чому у 50-мільйонній країні немає кількох чесних, сильних, пасіонарних політичних особистостей.
  2. Знизу вверх. Народ може сам проявити більше політичної волі. З історії знаємо, що в українського народу дуже велика чаша терпіння. Але не бездонна. Востаннє вона переповнилася на Помаранчевій революції. Тоді народний протест змів стару владу, знайшов собі лідера (який був не дуже достойний очолити такий потужний рух) і збирався починати жити краще. Провідники Революції самі не сподівалися на такий поворот подій. Фактично, вони втратили контроль над масами і йшли, скоріше, за їхніми спинами, а не попереду них. А ще їм не вистачило романтики і юнацького завзяття, яке могло (тільки у той момент могло) відірвати їх від великого напівкримінального бізнесу. Варіант «знизу вверх» мені здається набагато менш ймовірним. Усі вже стали циніками. До речі, я вважаю, що на наступному масовому протесті в Україні не обійдеться без жертв. Нема вже тої, успадкованої від Радянського Союзу, святості миру.
Для чого нам міняти владу?

Чимало українців із розумним виглядом говорять: «Для чого нам міняти владу — все-одно такі самі на їхнє місце прийдуть?» Але згадайте, як за першого уряду Тимошенко підвищились зарплати і соціальні виплати, і як за уряду Єханурова стрімко росла економіка. Пізніше хороших новин усе меншало і меншало. В Україні, на жаль, немає сильних професіональних політиків, а є демагоги. Таких треба міняти якнайчастіше, бо вони здатні щось зробити тільки тоді, коли над ними висить загроза політичної смерті. Така політична модель існує в деяких розвинених демократичних країнах світу. Наприклад, в Італії і уряд, і парламент дуже рідко працюють повний термін. Щось схоже було й у Запорізькій Січі. Але для цієї моделі, мабуть, треба або гарячий південний темперамент, або населенню складатись з одних чоловіків. А для сучасної України більше підійде «сильна» політика, де переважають професіональні, відповідальні і незалежні політики, що не «забувають» про свої обіцянки відразу після виборів. На даний час — це мрія. В Україні немає такого, навіть, у зародку. Тому, будем ганяти по колу політичні сили, вибираючи ту, яка найменш схожа на теперішню, поки не знайдуться одна або кілька таких, які зрозуміють, що краще дбати про всю країну, інакше влада залишиться у їхніх руках ненадовго.

У циклі залишилась тільки остання стаття. Підписуйтесь на RSS.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 5. Цукор і гіркота Помаранчевої революції

· Один коментар

Чергова стаття із циклу про незалежну Україну розповідає про події Помаранчевої революції. Це, мабуть, найцікавіший період. Попередні статті тут: 1, 2, 3, 4.

Хто є хто?

До 2004 року найбільш спритні люди закінчували ділити між собою Україну. Тодішній бізнес був спрямований на розширення, адже поділено ще не все. Не поділене мало дістатися комусь зі старих олігархів, які мали сильні зв’язки із владою. Новим людям було важко вступити у цей «клуб». Та чи було це нове покоління гіршими бізнесменами? Звичайно ж ні. Яскравим представником цієї групи є Петро Порошенко. Не тільки в бізнесі намітилося нове покоління, але і в політиці. Дехто робив ставки на критику тодішньої влади. Типовий представник цієї верстви — Юлія Тимошенко. Верхи підтримали Революцію, бо хотіли заробити щонайбільше грошей і отримати щонайвищі посади.

Занадто мало отримував і народ. Сюди належали проукраїнськи налаштована інтелігенція, частина політиків, які ще не влились у олігархічну машину, а на заході і центрі країні також бідніші верстви. Вони боролись не тільки за власний добробут, але й за свободу і справедливість. Їхня мотивація була, скоріше, негативною. Вони просто хотіли нормального життя, а втрачати було що. Саме низи стали рушієм Революції.

Не підтримали Революцію ті, хто не хотів ніяких змін, кому не було чого ні втрачати, ні набути, а також комуністи.

Поділяй і владарюй!

Ділили не тільки заводи, банки і посади, а ділили також і людей. Щоб довго триматися при владі, треба дати народу ворога. Тоді вся можлива критика впаде на нього, а дрібні недоліки «своїх» не будуть помічати. Так народ розірвали на Захід і Схід. Характерні для будь-якої великої країни історико-етнографічні відмінності роздули до величезних розмірів. В Україні сфери впливу багатіїв значно більше залежать від географії, ніж у розвинених країнах. Відповідно і партії, за кожною з яких стоять свої олігархічні клани, одним регіонам приділяють більше уваги, ніж іншим. Яка ж може бути сильна різниця в межах одного народу? Тільки в Криму переважає неукраїнське населення. В решті регіонів більшість складають українці. Чи може не все так просто? Система освіти Радянського Союзу часто розподіляла кращих випускників далеко від їх Батьківщини. Українці змушені були жити в Росії, а росіяни в Україні. Саме такі демографічні процеси відбувалися на індустріальному Сході України. І серед освітчених людей було більше вихідців з інших регіонів Радянського Союзу, ніж серед робочого і селянського класу. Тобто якщо у Донецькій області живе 38,2% росіян, то серед успішних людей їх набагато більше. Росіяни Донеччини і деяких інших східних регіонів тримають в своїх руках більше половини ВВП, освітнього, політичного, культурного потенціалу і т. д. А українці, з цієї точки зору, складають меншість. Потрібно кілька поколінь, щоб це штучно створене явище зникло.

Чому Революція нічого не дала?

Відповідь банальна: «Не відбулося фактичної зміни влади». Ющенко, Тимошенко, Мороз та більша частина лідерів Помаранчевої революції мали високі посади і в 90-их роках і ще раніше, за СРСР. Тільки на другий термін президенства Кучми ці люди опинилися «за бортом». Ця лінія йде безпосередньо від керівників Радянського Союзу, лише трохи пристосовуючись до нових умов.

Помаранчева революція знищила ціле покоління української демократії

У часи горбачовської перебудови виникла істинно українська політика, жодним чином не пов’язана із радянським комуністичним керівництвом. Країни комуністичного блоку, у яких до влади прийшли аналогічні сили, уже давно обійшли у розвитку Україну. А самі демократи, спочатку досить радикальні, із часом стали поміркованішими. Головною політичною силою в українській демократичній течії був «Рух». «Руху» та іншим проукраїнським партіям не вдалося прийти до влади до революції. Але у 2001 році вони склали основу виборчого блоку «Наша Україна» із черговою спробою отримати владу. При цьому їм довелося співпрацювати з досить відмінними за ідеологією політичними силами. Пізніше ці настрої вилилися у гасло «Разом нас багато». Не маючи своїх рядочків у виборчих бюлетенях, ці партії після Революції поступово втратили силу на політичній арені. Залишились лише «мегаблоки». Така ось дилема: іти на компроміс і зникнути, як зробили вони, чи дотримуватись радикальних поглядів і теж не отримати нічого.

На сьогодні все. Наступні статті із циклу з’являються у стрічці RSS.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 4. Кучмізм

· 2 коментарів

Наступна стаття із циклу про незалежну Україну. Стає все менше історії і все більше політики. А тут попередні статті: 1, 2, 3.

Еліта напівавторитарної держави

На перші роки 21 століття нова еліта потихеньку сформувалася. Серед цих людей були бувші партійні функціонери, які змогли пристосуватися до умов корумпованої ринкової економіки і бувші «асоціальні елементи», які раніше мали проблеми із законом, а тепер не мають — вони «у законі». Ці люди мали більшість у Верховній Раді і Президента, що їх підтримував. Вони володіли більшою частиною промисловості України і були начальниками для мільйонів українців. Про простий народ вони дбали не дуже добре. А для чого? Що бідні? Самі винуваті, що бідні. І простий бідний народ для благополуччя цієї соціальної групи небезпеки не представляв. Усе, що слід було для народу робити — тільки регулярно то задобрювати його, то прилякати трохи з екранів телевізорів. Але після того, як вирішити проблеми своєї кар’єри і матеріальної забезпеченості. Інша справа конкуренти. Кожен олігарх більш або менш явно належав до якогось клану за географічною приналежністю. Так як звикли з дитинства: то ваша вулиця, а це наша. У більш цивілізованих країнах багатії розділяються за галузями економіки. Наприклад, Біл Ґейтс має ІТ-галузь, Лакшмі Міттал — металургійну, а Джордж Сорос — фінансову. Тому там конкуренція не така сильна. Наші олігархи постійно конкурують і тому постійно сваряться. Вороги у них були двох типів:

  • люди, що надто високо піднялися, але не мали олігархічного світогляду — «панятій»
  • олігархи-конкуренти із сусіднього клану. У будь-якого успішного олігарха настає такий момент, що треба розширювати справи. Тоді він суне палки в колеса колегам. Або навпаки, йому сунуть палки і він мусить захищатися. Такі стосунки між багатіями бувають тільки в економічно слабкорозвинутих країнах, де ще є що ділити.
Портрет одного лідера, який любив порядок

На вершині тогочасного українського суспільства сидів Леонід Кучма. Особистість не дуже примітна; я схильний вважати, що йому просто повезло дістатися вершини, аніж повірити у якісь його виняткові риси. А риси були типово радянські. І більш за все він любив ПОРЯДОК. Порядок за будь-яку ціну. Якщо хтось когось ображає, але ображений мовчки терпить, — це, на думку Кучми, порядок, стабільність, мир. Він не стане бути справедливим і помагати ображеному. Інша справа, коли ображений має намір і силу відповісти кривднику. Тоді Кучма готовий прийти і втрутитися, щоб не довести справу до серйозного протистояння.

Кучма не йшов проти сильніших, прагнув до компромісу з рівними і твердою рукою керував слабшими. Він хоч і був лідером великої країни, але відчував себе частинкою системи, стабільність якої захищав. І ніякого месіанства, на яке страждають більшість лідерів авторитарних країн (той же Лукашенко наприклад).

Для еліти Кучма був «хрещеним батьком» (зараз еліта сама по собі — без старшого). А народу він, що далі, то більше не подобався. Народ хотів свободи і лідера, що був би першим серед рівних, а не найвищим у феодальній драбині.

Як народжуєтся народ

У перші роки незалежності національна самосвідомість в українців була… Точніше її не було. Хіба що в окремих сім’ях рухівців, дисидентів, письменників, поетів — їх було небагато. Вся українськість скоротилася до вузького кола людей. Решта, хоч формально і визнавала себе українцями, а ніяк це не виявляла.

Люди, в своїй більшості, швидко позбулися методів старої комуністичної ідеології, але залишилася спрямованість на матеріальні блага і сподівання на лідерів, які мали би безумовно дбати про народ. А ще виникла образа. Що Україна бідна, що нас завжди дурили, то комуністи, то сучасні політики. Хоч критика всіх за найменших причин і є ознакою національного характеру українців, але в цьому випадку вона призвела до почуття меншовартості. Це було населення, а не народ.

Потроху криза 90-их минула, наступив період стабільного розвитку. По чуть-чуть росте добробут громадян. Кличко, Шевченко… Це українські спортсмени, не радянські. В України тепер теж є чим гордитися. Але хай, у спорті показники об’єктивні. А от Руслана! Європа, ідеал добробуту, визнала Україну. І найголовніше — час. В Україні підростає вільне покоління, що не пам’ятає тоталітаризму і ніколи не визнавало комуністичної ідеології. І для цього покоління вже не так важливо, чи воно із націоналістичної сім’ї, чи зі звичайної. Воно готове бути патріотичним і готове реагувати на несправедливість. З’являється бізнес європейського типу, інтереси якого розходяться з інтересами бізнесу олігархічного. Такому бізнесу треба економічна свобода.

Але при владі уже міцно засіла кучмістська еліта і підминала під себе все більше й більше. Намічається серйозне ідеологічне протистояння: Помаранчева революція. Кучма не зміг побудувати своє маленьке тихе князівство.

Далі буде. Щоб знайти наступну частину, ось RSS.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 3. На арену виходять олігархи

· 2 коментарів

Чергова стаття із циклу про незалежну Україну. Пишу про час від 90-их до Помаранчевої революції. А ось попередні перша і друга статті.

25 березня 1999 року. Політика починається з Камазів

У кінці 90-их почалася повномасштабна приватизація великих підприємств. Знову ж те саме питання: чому так пізно? Прибалтика і європейські країни посткомуністичного табору провели цей процес у перші ж роки після переходу до демократії. Так підприємства потрапили до рук не обов’язково вмілих у ринкових відносинах суб’єктів (і в них була та ж біда), але таких, що готові чесно господарювати. Досить жорсткий перехід, але час показавав, що це рішення дуже ефективне. В Україні приватизація ще не завершена повністю (інше питання, чи не досить уже). А основна хвиля приватизації припала на пізній строк, коли вже утворився прошарок напівкримінального бізнесу. У наших західних сусідів ніколи не було цього прошарку. Просто не встиг виникнути, тому що народ взяв власну долю у свої руки і почав розбудовувати нову країну, з новими цінностями і економікою. Асоціальні елементи, що в принципі могли його утворити, залишилися там, де їм належить бути — на дні суспільства. А в Україні цей прошарок отримав занадто багато у новому ладі і, звичайно ж, хотів ще більше. Пасивність основної маси населення цьому дуже сприяло. Найуспішніші із них чесними та не дуже методами почали скупляти промисловість і банки.

Спочатку політична посткомуністична і бізнесова посткримінальна еліти існували досить відособлено. Але, щоб схопити більшу частку від приватизації, бізнесу необхідно було лобіювати свої інтереси у політиці. А політикам на додачу до влади хотілося ще й грошей. Казали ж, час змін, то ось і вони. Хай такі, не зовсім правильні, але ж зміни, новий лад. Відбувався симбіоз влади і бізнесу. Цей, загрозливий для будь-якої країни, процес неперебірливий народ, здавалось, не помічав.

Звичайно, не всі політики хотіли таких змін. Більше того, я думаю, що тоді в українській політиці було чимало чесних людей (що ставлять на перше місце народ і країну). 25 березня 1999 року прибрали В’ячеслава Чорновола. Один Камаз і нова українська еліта здала екзамен на керування країною всупереч волі народу. Звідси можна починати відлік 21 століття для політичної України.

1999-2001 роки. Виходимо із кризи

2000 рік Україна зустрічала у дуже-дуже глибокій ямі. За кілька років ми стали, як кажуть поляки, задуп’ям Європи. По майже всьому. По економіці, соціальній сфері, захисту прав, культурі, національній самоідентифікації, здоров’ю. Тільки шкідливих викидів у атмосферу стало менше; жаль через скорочення виробництва, а не через застосування «зелених» технологій.

22 грудня 1999 року Леонід Кучма призначив Прем’єр-міністром Віктора Ющенка. За час його прем’єрства в Україні відновився довгоочікуваний приріст ВВП, погашувалися заборгованості із зарплат і пенсій, приймалися звичні для демократичного світу норми. Коротше: мрії почали повільно, але певно справджуватись. Багато хто побачив у ньому нову надію України, зміну Чорноволу. За даними соцопитувань він стає найпопулярнішим політиком України. Але комусь це знову не сподобалось. Надто відкрито все виглядало. 29 травня 2001 року Ющенка зняли з посади.

Чорновіл політичну кар’єру провів у опозиції. Ющенко був «своїм». Спочатку він очолював Нацбанк, а пізніше уряд. Але бачимо конфлікт не між владою і правими і не між владою і комуністами (тоді впливовими), а між окремими групами у владі. З цього моменту почалася конкуренція між окремими кланами олігархів. Всі місця зайняті — хто не встиг, той спізнивсь.

Далі буде. Вирішив написати цикл не із 4-ох, а із цілих 7-ми статей: є багато думок. А RSS, як завжди, допоможе бути в курсі.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их

· Один коментар

Продовження циклу статей про незалежність України. Раніше я написав про саме отримання незалежності у 1991. Сьогодні пишу про розруху 90-их років.

90-ті загалом

В радянському «безкласовому» суспільстві насправді було два класи: прості громадяни і невеличка купка партійних функціонерів. Нові часи не принесли нічого хорошого ні для тих, ні для інших.

Низи не вміли господарювати по-новому. Радянська система освіти добре вчила точним та природничим наукам, перекручувала суть гуманітарних і давала тільки найпримітивніші та вироджені уявлення про економічну і правничу сферу. Народу залишалося тільки підглядати те, що показували про Захід і його атрибути по телевізору. Тобто громадяни тільки розуміли переваги демократії і ринкової економіки, а мали варварські уявлення про те, як здійснити свої мрії на практиці. Також хибно вважали, що основну масу змін повинна провести влада, як це завжди було при режимі. І талановитий та працьовитий народ біднів і терпляче чекав на зміни, замість того, щоб самому щось змінювати.

Верхи не знали, що робити. При тоталітарному режимі була мета — при демократії мети не стало. Політики розлінувалися і не бажали витягати Україну вчасно із економічної кризи, у яку вона ввійшла. Зате влада, більшу частину якої складали колишні комуністи і кагебісти, вчилася жити розкішно: вілли, яхти, лексуси — на це потрібно багато грошей, а чесних заробітків не завжди вистачало. Цього у школі не вчили і, навіть, по телевізору багато не показували, але верхи вчилися на власних помилках — як жити у корумпованому суспільстві. Це наша рідна корінна українська корупція, ні у кого не запозичена.

Пасивність — ось хороше означення для тих часів. Суспільство зайшло у ступор. Не дивно, що вперед почали виходити сили, які мали найменше зв’язків із цим недієздатним суспільством — кримінальні угрупування. Вони утворили в українському супільстві ще один клас. Як я уже колись згадував, зробити бізнес тоді можна було легко, досить тільки не перейматися законом і мораллю. На кінець 90-их в Україні виникла бізнес-еліта, що утворилася, в першу чергу, із бувших авторитетів. Цей бізнес, по-перше, був напівкримінальним, а по-друге, не маючи досвіду, напівпрофесіональним.

28 червня 1996 року. Конституція, гімн, прапор та герб

Після довгих рефлексій Верховна Рада приймає Конституцію. Чому ж довелося чекати аж 5 років? 5 років держава не мала власного правового стовбура та важливого символу національної єдності. Слова Державного гімну прийняли аж у 2003 році, а Великий герб не затвердили й досі. Офіційна назва України — «Україна». У Росії — Російська Федерація; у Франції — Французька Республіка; у Гондураса — Республіка Гондурас. У світі є тільки кілька держав, досить скромних, щоб не мати офіційної «довгої» назви. Із назвами найвищих державних органів теж не все добре. Верховна Рада, Кабінет Міністрів — це все назви успадковані від Радянського Союзу. Від них відмовилася і Росія — спадкоємиця СРСР, і Білорусь, де режим досі зберігається майже недоторканним. Чому Україна має бути саме без’ядерною позаблоковою, а не ядерною та активною державою. Належної дискусії не було проведено. Також я не розумію, чому ці історично важливі для країни питання не винесли на референдум, а вирішили по-совковому, волею 450 депутатів.

Символи — це сконцентрований світогляд. Україна досі не має власного повного набору символів. Як після цього обговорювати створення національної ідеї?

Далі буде. RSS допоможе бути в курсі.

Категорія: Україна

Історія незалежної України. Частина 1. Романтика перших кроків

· 5 коментарів

Достали мене політики! Якщо ви українець, то такі слова вас не здивують. Навіть звично. Але так не має бути! І ці роздуми про рідну політику довели до роздумів про рідну історію. Тому й пишу цикл статей про історію незалежної України. Планується 4 статті, але, можливо, вистачить сил на більше. Вони не претендують на глибоке наукове дослідження, а, скоріш, тільки спонукають до роздумів. Тому, можливо, буде трохи суб’єктивізму.

24 серпня 1991 року. Незаслужена незалежність

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Ось так уявляли собі патріоти України її визволення. Але незалежність далася пострадянським республікам даром. Зазвичай такого не буває.

Народ (чи краще сказати населення?), не був готовий. Розпад Радянського Союзу стався «зверху». Не був готовий як нація. Пересічному громадянинові новоствореної республіки соромно було якось називати себе українцем. Не вчили цьому, а вчили «марксизму-ленінізму». І не був готовий до нових капіталістичних умов господарювання. І не горів бажанням все виправити якомога швидше, навчитися жити інакше.

1 грудня 1991 року. Перше досягнення і перша помилка

Отже, народ (чи все ж таки населення?) виявив волю жити в незалежній Україні. От тільки його воля не була «якісною». Чи може у справді демократичній державі з вільнодумаючими громадянами бути результат референдуму більше 90%? Отримали демократію, а ще не навчилися нею користуватися. Не навчилися мати свою думку, а не повторювати чужу. Думали так: «Усі зараз за незалежність, то хай буду і я. Кравчук зараз Голова Верховної Ради, то хай буде Президентом.»

Вийшла така невідповідність, що було декларовано розбудову незалежної демократичної країни, а для виконання президентських обов’язків вибрано людину з минулим, пов’язаним з Комуністичною партією. Кравчук тільки у серпні 1991 року вийшов зі складу Компартії. Це те ж саме, що робилося у Радянському Союзі: говорили одне, а робили інше.

А змінити життя на краще тоді було зовсім нескладно. Як кажуть: «Стежку найлегше протоптати весною». Я думаю, В’ячеслав Чорновіл був останнім великим українським політиком. Нема зараз таких.

Далі буде тільки цікавіше. Якщо цього ще не зробили, підпишіться на RSS, щоб не згубитись.

Категорія: Україна