От вона, криза. Прийшла. Декого охопила розгубленість, а дехто думає і шукає, що ж робити і як виживати в таких умовах, щоб не залишитись ні з чим. Я належу до другої групи людей і зробив декілька цікавих висновків.
Не прив’язуйтесь ні до чого сильно. Нема гарантії, що під час кризи місце роботи, підприємство, а то й ціла галузь залишаться надійним джерелом заробітку. Як кажуть економісти, диверсифікуйте доходи. Треба шукати ще одні джерела прибутку, якщо є така можливість. Наприклад, Ахметов на початку кар’єри скуповував важку промисловість, а пізніше додав і в інших галузях. Тепер важка промисловість найбільше потерпає від кризи. Але Ахметов може не хвилюватися, що збанкрутує. А Біл Ґейтс повністю залежить від Віндовз. Якщо із Віндовз щось станеться, то порятунку не буде. Банкрутства найближчим часом у Майкрософт не станеться (монополія все-таки), але повільний занепад, який не відвернути, точно.
Реально, тільки одиниці правильно розуміють, які процеси зараз відбуваються в економіці і як треба грати, щоб отримати із цього гроші. Ці одиниці виграють конкуренцію і стануть новим поколінням бізнесменів. Тільки проста еволюція. Можливо, не варто кожному робити рішучі кроки і ризикувати прогоріти. Не кожному даний талант вміло поводитися із грошима. Таким краще не висовуватись і вкладати гроші тільки туди, де нема ризику. Тільки у реальні цінності. Картопля — це реальна цінність, бо людям потрібно їсти безвідносно до того є криза, чи нема. Товарні біржі, процес інфляції можуть похитнути ціну картоплі, але тільки у невеликих межах. Нерухомість у центрі Києва — це, більше, віртуальна цінність. Криза може сильно знизити її ціну. Бізнес в таких умовах буде переходити від центрального елітного до народного економного.
Звичний режим економіки, з погляду землероба, можна порівняти з літом, а кризу — із зимою. А що землероб робить взимку? Сидить у хаті і топить піч. Нема хати чи нема дров? Дуже жаль — еволюція жорстока. Як хтось до зими готовий, то має багато часу зробити щось поза сферою грошей. Інвестувати не в бізнес, а в себе чи, як підмітив mobad, в людей. Вчитися, самовдосконалюватися, займатися мистецтвом, спортом чи блогінгом. Перечитайте, наприклад, улюблену книжку. Дайте собі волю! Так, щоб тепло в хаті з піччю було. Дивився «Свободу» на Інтері — політики (суб’єктивно) теж трохи добрішими стали, як не впевнені, що із їх капіталом буде. Перестали говорити про перевибори.
Отже, сидіти і виглядати із теплої хати надвір, чи не прийшла вже весна. Бо як настане весна, то вже треба заворушитись і заробляти.
Є простий спосіб боротися зі своєю лінню: купити дорогі інструменти і засоби.
Наприклад, купивши Молескін замість простого дешевого записничка, можна привчити себе записувати потрібну інформацію. Бо так і хочеться використати таку хорошу унікальну річ (Пікассо малював у такому ж свої шедеври!) для чогось теж хорошого і унікального. А про простий записник чи органайзер телефона легко забути. Молескіна у мене немає, але я, пишучи статтю, переконав себе, що недобре записувати свої ідеї у простий txt-файл. Тому почав користуватись програмкою Tomboy. Кілька текстових ефектів, як то виділення жирним чи курсивом, і миттєве завантаження добре відбивають будь-яке бажання ліні.
Як підібрати котеня чи цуценя на вулиці, можна й не стриматись, як викинути його назад. А заплативши за майбутнього улюбленця суму з багатьма нулями, рука не підніметься так просто його позбутися. Хоч багатьом не потрібний довгий родовід і породистість.
Тільки програмне забезпечння не дуже підкоряється цьому психологічному феномену. Мало хто цінить софт тільки за його ціну. У вільних програм (Linux чи Firefox) найвідданіші прихильники. Мабуть, це просто менталітет такий — нема поваги до того, що не можна помацати. Але й із цього винятка є виняток: продукція корпорації Apple. З іншої сторони, «яблучні» продукти дійсно зручні і надійні.
Не знаю точно, як пояснити цю особливість людської психології. Скоріш за все, володіння дорогою річчю, яку мають тільки одиниці, підвищує самоцінку її власника. А ті, що цим захоплюються, самооцінку мають невелику. Покупка дорогого просто збільшує впевненість у тій сфері, якої стосується річ. Що ж, якщо не перетинати розумну межу, за якою отрута гламуру, то хай кожен самостверджується як хоче. Хіба ні? Все-таки дорога річ якісна і не має ламатися в найбільш непідходящий момент.
Після проведення цьогорічного Blogcamp CEE і з початком економічної кризи, українською блогосферою поповзли негативні настрої. Нібито блоги комерціалізуються і не залишається місця вільній творчості. Долучусь і я до цієї «моди», але в особливій формі, спробувавши себе у ролі фантаста.
Отже, рік… Хай буде 2030. Щасливий час розквіту, найкращих постів, всенародного захоплення і найвищої частки світового ВВП уже пройшов. Провідні блогери вже не збирають мільйони читачів, не мають впливу на все, що тільки є в суспільстві, як то було у 10-20-их. Наші часи називають старою доброю класикою блогінгу. Зате виробилась ціла купа традицій, а то й штампів. На верхівку пускають тільки тих, хто їх дотримується. Тому що ж гроші. Усе поставлено на конвеєр. Щоб зробити популярний блог треба багато грошей і зв’язків. Над одним блогом працює ціла команда спеціалістів: програмісти, дизайнери, сеошники, мовознавці і, як це не дико звучить, продюсер. Але читач добре знає і любить тільки одну людину — саму блог-зірку. Блог-зіркою бути з однієї сторони важко, а з іншої — великого таланту не треба. Головне правильно дотримуватись усіх штампів. У блог-зірки є фани, короткий номер ICQ, платиновий iPhone і лімузин, щоб засвічуватися у офлайні. Як блог-зірка вже трохи зробить кар’єру, то буде думати про її продовження у кіно чи музиці. Особисте життя блог-зірки, ясна річ, відкрите для всіх. Але це важливо для кар’єри. Народу не потрібні блогери, про яких вони нічого не знають. Тому всім відомо хто з ким зустрічається і скільки в кого дітей. Кошмар блог-зірки — папараці.
В такий нехороший час мені доведеться встановити спеціальний плагін, що блокував би попсові блоги, а залишав альтернативні. Романтики і неформали є у всі часи. У 2030-ому маса конвеєрного контенту буде такою, що знайдуться люди, які захочуть більшого.
Не може бути? Історія рок-музики розвивалася так само. У 50-70-их все було просто. Усі любили Елвіса і Бітлів. А десь так з 80-их, виникли дві табори: попса (шоу-бізнес, мейнстрім) і альтернатива (андеґраунд). Кожен зі своєю роллю у суспільстві.
Як хтось засмутився — не варто. Про перших рідко згадують погано.
Мабуть, вже залишилося небагато людей, яких не хвилювала б світова економічна криза. Тема грошей зараз гаряча. Дещо старе і звичне варто переглянути.
Ця криза має позитивно відбитися на динаміці зростання користувачів Лінукс. Хто ж не хоче зекономити? В таких ситуаціях людина більш схильна приймати несподівані рішення, відмовлятися від старих звичок. Особливо має заворушитися бізнес. В даний час, Лінукс рулить на серверах і де-не-де зустрічається на домашніх комп’ютерах, але Лінукс в офісі — це винятки. В нових жорстких умовах багатьом підприємцям доведеться виживати і економити на всьому. Врятувати від цього процесу може тільки політика Майкрософт, направлена на потурання піратству.
Розмова буде не тільки про вигідність Лінукса користувачу (тут і так все зрозуміло), а й про вигідність його для розробників і для суспільства загалом.
Ядро Лінукса розробляють не стільки бородаті програмісти-фанатики, як комерційні компанії. Тепер на їх частку припадає більше 70% коду. Найбільше пишуть Red Hat, Novell, IBM та Intel. Частка приватних розробників невелика — всього 14%. У кожного є свої причини розробляти вільне програмне забезпечення.
- Деякі виробники дистрибутивів заробляють гроші на професіональній підтримці Лінукс. Це Red Hat, Novell, Mandriva.
- Виробники заліза зацікавлені в хорошій сумісності Лінукса із своєю продукцією. Це IBM, Intel, HP.
- Google розробляє ядро більше для власних потреб, але виграють усі.
- Linux Foundation пише за гроші спонсорів.
- Окремі програмісти пишуть для задоволення, для отримання якоїсь корисної можливості, а дехто й від фанатизму.
Існує такий програмістський анекдот:
— Скільки треба людей, щоб написати хорошу програму?
— 20. 3 програміста, 3 тестери, 1 дизайнер, 1 кіт Вася і 12 ділильників заробленого рештою.
У світі вільного софту зайвої бюрократії нема. Програми поширюються без обтяження фінансовими зобов’язаннями. Акцент ставиться на написанні хорошої програми, а не на виконанні бізнес-плану. Проводячи аналогію з блогами, на написанні якісного контенту, а не на SEO.
Кількість грошей на фондових ринках у 10 разів більша за світовий ВВП. Це як зрізана піраміда, що стоїть на меншій основі. Не дивно, що наступає криза. Різниця на ринку операційних систем ще більша. Перехід на вільний софт може зняти напруження. Точніше, урізати ринок програмного забезпечення, як зайву ланку світової економіки, і перейти до нових форм господарювання. Після кризи багато старого неефективного мусить змінитися (таке стається щоразу), то чому б це не стало початком кінця власницького софту?
Причина технічних проблем Лінукса полягає у малій кількості користувачів. Але вже відсотків 10 ринку, я думаю, буде достатньо, щоб дописати все, що зараз не вистачає. Я сумніваюся тільки щодо потужних ігор. Кожна гра — це невеличкий культ, її на іншу замінити не можна, а більшість ігор написані під Windows і DirectX.
На Лінуксі підняти мільярди не можна, але на хліб з маслом буде точно. В Україні також.
- Ніхто не забороняє писати пропрієтарні програми для вільної ОС. Так заробляють на свій хліб з маслом компанії Red Hat, Novell і ще декілька. Сумарний дохід Red Hat, що нічого іншого крім Лінукса не робить, складає 400 млн. дол. на рік. Подібні компанії домішують до вільного софту трохи власницького, запаковують у яскраві коробочки і продають. Дистрибутив супроводжується технічною підтримкою високої якості. Є відповідна бюрократія: сертифікаційні центри, підготовка кадрів. Найвідоміші комерційні дистрибутиви Red Hat Enterprise Linux (RHEL) і Suse Linux Enterprise Desktop (SLED) коштують нарівні з Windows і Mac OS.
- Вільні ліцензії стосуються авторського права, але не носія даних чи суміжних послуг. В Україні існує, наприклад, сервіс Lafox.net, що дозволяє замовити диски з вільним програмним забезпеченням і отримати їх поштою. Націнка дуже невелика.
- Можна писати і продавати паперові книги чи журнали.
- Ще можна продавати чашки, шарфики, кепки, футболки чи наклейки на ноутбук з логотипами. Так само заробляє й Mozilla.
- Можна писати і монетизувати сайт на Лінукс-тематику.
- Можна запропонувати послуги по налаштувнню некомерційного дистрибутива. Але в Україні цим на хліб із маслом не заробиш. Українські лінуксоїди дуже горді і самовпевнені.
- Можна навчати Лінукс-адмініструванню. Це ще також не має попиту в Україні.
Світ, де Лінукс є лідером не такий вже й страшний та незрозумілий. Навпаки, це саме пропрієтарним програмам характерні суперечності.
Свого часу, антиглобалісти лякали нас знищенням всього національного після поширення Інтернету та інших найсучасніших засобів комунікації. Але, на щастя, ці песимістичні прогнози не справджуються і Мережа має досить чітко виражені національні особливості. Та й самі антиглобалісти вже втратили свій вплив у світі. Мова — от що, перш за все, визначає національні межі в Інтернеті. Серед представників української діаспори є багато хороших блогерів. Наприклад, Станіслав Настенко з Канади і Олександр Жиденко з Бразилії. І це чудово! Українська нація гуртується в межах свого сектора Інтернету. Процес глобалізму виявився більше об’єднуючим, ніж асимілюючим.
Кількість інформації, що виробляється національною блогосферою прямо залежить від чисельності населення, що розмовляє даною мовою і рівнем його охоплення Інтернетом. Найбільші блогосфери (англійська і китайська) можуть охопити величезну кількість тем, кілька разів їх передублювати і відсіяти неякісний контент. Менші — не можуть створити вдосталь тематичного контенту і користувач, природно, йде шукати його до сусідів. У випадку України це російська і англійська блогосфери. Ці блогосфери інтернаціоналізуються. Всі блогосфери світу можна поділити на два типи: інтернаціональні та національні. Українська чітко належить до другого типу. Вузькоспеціалізованим блогам легше існувати в інтернаціональній блогосфері. Їм дуже потрібна лояльність якомога більшої кількості читачів, незалежно від національності. Чим ширша тематика, тим краще блогу в національній блогосфері. Особисті блоги добре приживаються і в себе дома. Читачу більше подобається підглядати за життям своїх, порозмовляти про наболіле, зрозуміти колоритний анекдот про москалів. Тому люди хоч і читають ненаше, а все-одно залишаються вірними своїй нації.
Писати не по-українськи, але мати українську аудиторію можливо. Це доводить досвід кількох російськомовних блогів, що збирають, переважно, читачів з України. Наприклад, Internetessa. Блоги такого типу, найчастіше, пишуть на теми, цікаві і зрозумілі тільки тим, хто постійно проживає в Україні. Такі блоги також можна визнати належними до української блогосфери. Але відхилення від відповідної тематики швидко веде до їх інтернаціоналізації.
Схоже, хороших англомовних блогів, що пишуться українцями, ще немає (поправте мене, якщо я неправий). Іноземцю важко знайти достатньо інформації про Україну просто переглянувши блоги. З іншої сторони, український читач також не спішить вивчити як слід англійську і читати англомовні блоги. На жаль. Я вважаю, що культурній людині 21 століття англійську треба знати обов’язково.
Пишучи українською, важко здобути собі багато читачів і добре заробляти. Причина цього — не тільки невелика кількість українських користувачів Інтернету, але й відсутність деяких сервісів, що об’єднали б блогосферу. Це єдиний портал з тематичним каталогом і пошук серед українських блогів. Провідними блогерами вже не раз піднімалося питання про запуск таких сервісів. Тоді була б єдина вісь, на яку можна орієнтуватися. Але вітчизняна блогосфера добре тримається; немає масового «заробітчанства» на «чужій землі». Організовуються блогкемпи і конкурси. Блогери — це не ті, хто будуть чекати запрошення щось зробити.
Великий бізнес, особливо в нашій віддаленій країні, ще не розуміє переваги роботи з феноменом блогів, але з часом все буде. Нинішня економічна криза може трохи прискорити цей процес, адже в такий час виживають ті, хто швидше за інших застосовує інновації.
В своїх недавніх статтях «Що не вистачає Лінуксу?» та «Що не вистачає Віндовз?» я розмірковував над недоліками обох операційних систем.
Різниця полягає в тому, що стаття про Лінукс має сенс. Існує невеличка ймовірність того, що хтось прочитав її і візьме участь в усуненні проблем. Розробляти Лінукс може кожен. Я, наприклад, можу написати підручник для новачків.
Стаття про Віндовз немає сенсу. Прочитали, так-так, пішли. Тільки споглядання. Ті, хто має владу змінити стан речей у Віндовз, ніколи її не прочитають, а якщо й прочитають, то не звернуть уваги на роздуми маленького блогера.
Віндовз — це чорна скринька, до якої мають повний доступ тільки її власники. До Лінукса вступного політичного порогу нема. Мають значення тільки знання і час: невід’ємні атрибути праці.
Сьогодні познайомився з новим видом передвиборчої агітації. Для нерівнян розказую предісторію.
На початку року в Рівному помер міський голова Віктор Чайка. Це приблизно в той самий час, коли відбулася відставка київського мера Черновецького. Але рівняни живуть без лідера уже більше півроку і все нормально: місто розвивається, анархії і вовчої боротьби за владу нема. Рівне проти Києва — Швейцарія. Позачергові вибори призначено на 30 листопада.
Отже, сьогодні я знайшов в поштовій скриньці конверт із заповненою адресою отримувача. Це була адреса одного з найімовірніших переможців виборів Василя Червонія. У конверті було опитування виборців на піваркуші А4. Пропонувалося заповнити анкету і надіслати лист. Не було тільки марки. Скан першої сторони я виклав на блозі і його можна прочитати, клікнувши на прев’юшці. Усе надруковано на звичайному офісному папері звичайним принтером. Дешево і сердито.
Така форма агітації мені сподобалась. Краще за дорогі набридливі яскраві листівки і біґ-борди. Майже не нав’язливо.
P. S. Ця стаття не є рекламою.
Найбільш коментоване