Яка зараз культура пішла? Цинізм! Доктор Хаус нашим людям подобається. Доктор Хаус такий же зневірений в усьому, як і типовий українець. Містер Фріман — те саме. Південний парк… Впали ідоли. Людина стала сама по собі, без вождів, без авторитетів, без провідників, без наставників.

Навіть попса здулася. Раніше якось було більше зірок і їхніх фанів. Бітлів і Івасюка любили всі. Фільми про героїв, які рятують світ чи хоча б свою країну. І слухати поп-музику якось і не соромно було. Інтелігентні люди поп, і робили, і слухали. Розчарувалися… Героїзм пропав з кіно. Кожен став старатися показати себе як оригінальну, нонконформістську, креативну особистість. Бути як всі в певних колах уже стає непристойно і підозріло (готуються розчаруватися і у тобі при першій нагоді). Ти ризикуєш випасти із соціуму, якщо не зможеш знайти свою фішку. Ну але так, щоби без понтів. Спільноти індивідуалістів — парадокс.

А просто людське виходить назовні. Що ж тепер втрачати? Будь собою, а не будь як всі. Цей гуманізм будується на зневірі в людях. Знову парадокс.

До чого воно йде — хтозна. Порада моя така: будьте гнучкими у цьому світі, але не ламайтеся.

Схожі записи

• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 24.08.2011 -- Хороше і погане за 20 років
• 12.06.2012 -- Ще не вмерла, але вмре
• 06.08.2011 -- Про status quo в українській політиці
• 26.04.2011 -- Їхні Чорнобильські походеньки

Хороше

1. Збулася мрія багатьох поколінь українських патріотів.
2. Українська мова здобула статус державної і її становище не таке вже й погане. Навіть, керівництво держави публічно розмовляє українською щоб зберегти status quo.
3. Перейшли до ринкової економіки. Тепер кожен може займатися підприємницькою діяльністю, мати у власності землю, квартиру тощо.
4. Прогрес у фінансовій сфері. Приватні банки, гривня і валюта, кредити й депозити, покупки в розстрочку, банкомати й платіжні термінали.
5. Одні з найбільших змін відбулися в торгівлі. Тепер маємо безліч маркетів, магазинів, торгових центрів, більший асортимент, краща упаковка, відсутність дефіциту, черг, підвищилась культура обслуговування. Багато товарів імпортні.
6. Раніше люди жахливо вдягалися, будували сірі панельні будинки і, схоже, й не помічали своєї естетичної убогості. Тепер же, навіть, дешева турецька футболка виглядає порівняно привабливо.
7. Можна поїхати в іншу країну. Нехай в більшість країн й потрібна віза, але це набагато краще, ніж «холодна війна».
8. Захищені права й свободи громадян. (відносно)
9. Вибори, багатопартійність.
10. ЗМІ більше не поливають нас рафінованим позитивчиком вперемішку з «благородним» гнівом.
11. Інформаційні та цифрові технології: комп’ютери, Інтернет, мобільний зв’язок, GPS тощо.
12. Просто дам посилання на цю статтю: 50 things that are being killed by the internet. [скороч. укр. переклад]
13. Наслідки комп’ютерної революції: можливість отримувати будь-яку культурну і довідкову інформацію через Інтернет (Google, Вікіпедія, торенти), постійно бути на зв’язку… ой, на це треба окрему статтю.
14. Покращення у технологіях виробництва побутової техніки, її асортимент і функціональність збільшилася.
15. Екологічний стан покращився внаслідок припинення роботи багатьох підприємств і, в меншій мірі, зародження екологічної свідомості.
16. Нове покоління культурної еліти. Культурний процес не припиняється.
17. Не заставляють іти в жовтенята-піонери-комсомольці.
18. Коли захворієш, не потрібно скандалити до безплатної, а отже бюрократичної системи медицини. Коли маєш гроші, то будуть належно лікувати.
19. Дізнаємося історичну правду, яку приховували в СРСР.
20. Знайомимося з літературою та іншими мистецькими творами, які були заборонені в СРСР.
21. Запізніла сексуальна революції і її наслідки.
22. Можна критикувати владу і суспільний лад (безлад).
23. Бидло більше не вірить в казочки про комунізм.

Погане

1. Розвалена промисловість і сільське господарство; інфраструктура потребує термінового оновлення.
2. Багато підприємств після приватизації потрапили не в дуже хороші руки.
3. Багато товарів стали поганої якості. Особливо це стосується продовольчих товарів. Тепер стало нормою використовувати шкідливі для здоров’я харчові добавки, робити меблі з ДСП, взуття з дешевого шкірозамінника.
4. Не можна поїхати в країни пост-СРСР без закордонного паспорту, візи чи обмеження терміну перебування.
5. ЗМІ поливають нас шок-негативчиком вперемішку з вульгарщиною.
6. Наука занепадає, рівень освіти ледве тримається, повага до науки зменшується.
7. Кожен дурень може написати в Інтернет свою дрібну думку і стає важко знайти у цьому інформаційному смітті щось цінне.
8. Нові розваги, що тягнуть геть від реальності.
9. Поляки тепер живуть краще за нас. :)
10. Не маємо достатньо власних енергоресурсів.
11. Президент — зек.
12. Пластик! Ним смітять і належним чином не утилізують.
13. Держава не забезпечує роботою усіх.
14. Фактично немає безплатної медицини і освіти.
15. Вища освіта більше не є надійним показником професіоналізму, ерудованості і культурності людини.
16. Дехто пристрастився поділяти країну на захід і схід.
17. Бидлу пофіг.

Запрошую доповнювати список в коментарях. :)

Слава Україні!

Схожі записи

• 30.06.2012 -- Розчарування
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 12.06.2012 -- Ще не вмерла, але вмре
• 22.01.2011 -- Цивілізаційний розкол України, якого нема
• 12.01.2011 -- Ганебна мовчанка

Коли все починалося, то виглядало дуже переконливим. Здавалося, у цієї ідеології є все, щоб переробити світ на краще. Така чудова заміна для християнства! Ніякого очікування раю — комунізм будуємо уже при житті. І ніякої сліпої віри, а науковий метод. Християнство для декого виявилося непереконливим, хоча з його прийняттям Західна цивілізація не зупинилася в розвитку і не стала жертвою більш успішних сусідів, а, навпаки, розширилася і стала мати культурний вплив майже у всьому світі. Але так сталося, що стару культуру та спосіб життя засудили і про принцип «Працює — не чіпай» не подумали.

Час слави

Можливо, якби я жив до 1917 року, то теж став би комуністом. Але хибність комуністичної ідеології почала виявлятись уже на перших етапах її практичного застосування. Маркс казав, що комуністична революція має відбутися одночасно у всьому світі. Ленін же подивився, що так зробити неможливо і повідомив товаришів, що революція буде відбуватися у кожній країні по черзі, поки весь світ не перейде до комуністичного ладу. Відбулася зміна масштабу. І Ленін же першим, здається, почав практику чистки партії, не переймаюсь, дуже, гаслом «Пролетарі всіх країн — єднайтеся».

Дуже скоро стало зрозуміло й те, що життя тих пролетарів, які, на словах, стали диктаторами, не стало кращим, як обіцялося. Стало ясно, що комуністична ідеологія, у її первинному варіанті, провалилася на практиці. Ще один крок до краху. Але той крах виявився дуже далеким, бо комунізм успішно поширюється як шкідливий вірус. Раз підхопивши цю болячку, психіка, найчастіше, хворіє до кінця життя, не дивлячись на новий досвід, який спонукає до висновку, що комунізм — хибна ідеологія.

Потім комунізм прийшов від інтелектуалів Європи до кривавих чекістів і одного грузинського бандита, який звав себе Сталіним. Ще один крок… Практика розійшлася з теорією зовсім і більше ніколи не сходилася. Держава Сталіна була відносно успішною: здійснила індустріалізацію, добре трималася на війні, в ній творили високого рівня вчені (але лише природничих наук). На рівні ж окремих людей, комуністична ідеологія призвела до грандіозної катастрофи.

Повільна деградація

Ось Сталін помер і настала «відлига». Комуністичні революції, які передбачав Ленін, не відбувалися. Зрештою, комуністи з цим змирилися і оголосили змагання (не революції, а лише змагання!) соціалістичного і капіталістичного таборів. Ще один крок до краху. Бюрократія почала наїдати здоровенне пузо.

Потім відмовилися від побудови комунізму, а стали будувати розвинений соціалізм чи соціалізм з людським обличчям чи про якусь дружбу народів терти пусті балачки. Перемогу у Другій світовій війні, космічні технології і багато чого іншого возвели у культ. І взагалі багато й пафосно балакали, але про те, як капіталісти гноблять робочий клас і він у один чудовий день повстане, говорили уже менше. Комуністична ідеологія переходить до стадії савєцької ідеології. Савєцька ідеологія включає в себе комуністичну.

А тоді — перебудова. Сказали, що комуністична ідеологія, в принципі, правильна, але її реалізація йде трохи не так. А капіталісти нам зовсім не вороги. :D З капіталістичними країнами треба налагодити зв’язки. :D Тут усе вже здеградувало настільки, що смішно. Люди в душі реготали, хоча й робили вигляд, що їм не не смішно, генеральну лінію партії повністю підтримують, як належить пристойно усе робили. :D

Агонія

Такі смішні країни довго не існують. СРСР розпався, а ті люди, які називають себе комуністами, залишилися. Робили країні неприємності. Але то були тільки неприємності, а не ті масштабні руйнації, які чинив Сталін. Не думали, як узгодити свою ідеологію із викликами сучасності, реальністю. Бо й придумати було нічого. Залишилася тільки віра. Тільки віра із стрункої наукової теорії Маркса. А комунізм, той новітній рай, заради якого усе й затівалося? Ні в житті, ні після життя, як у християнстві, ідеалу щастя тепер не передбачається. Хоча багато совіто-комуняк бачать комунізм у СРСР, тому що там був певний набір символів, у які вони вірять. Мета була попереду, а тепер опинилася позаду, хоч досягнутою й не була.

У наш час народні депутати від комуністів голосують разом із олігархами від Партії Регіонів, разом із крупними капіталістами, що є нонсенсом з точки зору комунізму Маркса-Енгельса-Леніна. Але комуністична ідеологія, як я казав, поводиться, як шкідливий і майже невиліковний вірус. Важить символ, а не суть. Головним ворогом стали націоналісти замість капіталістів. Є символ націоналістів, то і є негативна рефлекторна реакція на них. Хоча, у програмах націоналістів, зазвичай, передбачені ширші соціальні гарантії, ніж у лібералів.

Висновок

Комунізм — це шкідливий і майже невиліковний інформаційний вірус, що від початку свого зародження мутував до невпізнання і тепер майже втратив здатність поширюватися, як через негативні мутації, так і через набуття імунітету до нього членами суспільства. Позитивних мутацій у його історії майже не було і він деградував майже безперервно. Спочатку він був, навіть, корисним і приваблював розумних і достойних людей. Потім головною його ціллю ставали бандити; у часи Хрущова-Брежнєва-Горбачова — бюрократія. А тепер він заражає просто невдах.

Схожі записи

• 30.06.2012 -- Розчарування
• 26.04.2011 -- Їхні Чорнобильські походеньки
• 24.08.2011 -- Хороше і погане за 20 років
• 02.03.2010 -- Українці за західним кордоном, які таки вміють робити бізнес
• 12.06.2012 -- Ще не вмерла, але вмре

В станах, як вільних українців, так і здеморалізованих людей поширилося та закріпилося переконання, що Україна (при першому наближенні) поділена на Схід і Захід. Нині цей поділ дещо втратив свою чіткість, але на третьому турі виборів-2004 за Ющенка у Тернопільській області проголосували 96,03%, а за Януковича у Донецькій — 93,54%. Замовчувати цей геополітичний поділ було би маніпулятивною брехнею, яка характерна для тоталітарних держав. Тому не дивно, що він є одними з улюблених тем і аргументів у політичних дискусіях. Зате дивно, що його тлумачать одним способом. І цей спосіб має вади.

Вади географічні

1. Із загальної картини випадають дві області: Закарпатська і Чернівецька. У Закарпатській області в третьому турі виборів-2004 Ющенко набрав лише 67.45%, при тому, що у сусідніх Львівській і Івано-Франківській областях цей показник був вищий 90%. Закарпатська область тепер єдина у Західній Україні, яка не має представників ВО «Свободи» у обласній раді. Також, думаю, пам’ятаєте криміналізовані вибори мера у Мукачевому за кілька місяців до того. У Чернівецькій області Ющенко також був менш популярним — 79.75%.
   Ці області розташовані на крайньому Заході України. Вони мають довгі кордони з Євросоюзом і місцеві жителі часто бувають там. У них переважає сільське населення, не було Голодомору, радянська влада прийшла пізніше. За цими ознаками, уся Західна Україна мала би голосувати однаково.
2. Вважається, що Україну поділяє на дві приблизно рівні частини цивілізаційний розкол. Західна і Центральна Україна належить до Західної (Європейської) цивілізації, а Східна і Південна — до Східної (Азійської). Тоді ця межа має простягатися також за межі України. Білорусь і Молдову варто віднести до Сходу. Тепер, якщо провести межу між Сходом і Заходом, то побачимо, що Європа показує Азії «язик» з кінчиком на Сумах. А на корені цього «язика» «язви» на місці Закарпатської і Чернівецької областей. Як таке може бути на території з одноманітними географічними умовами? Якби справді через Україну проходив цивілізаційний розкол, то Білорусь і Молдова належали б до Заходу, а в Україні ця межа лежала б західніше — десь по Дніпру.

Переглянути «Язик» Західної цивілізації на карті більшого розміру

Вада етнологічна

Націю можна уявити, як листок на гілці. Гілка останнього порядку у певний історичний момент виросла на гілці попереднього порядку. І так аж до стовбура — єдиної спільноти виду Homo Sapiens, що колись існувала (на пагінці також були листки). Якщо територією України проходить цивілізаційний розкол, то «листок» української нації росте відразу на двох гілках.

Гіпотеза: Руська цивілізація — гілка Західної цивілізації

Україна і Білорусь — два листки на гілці Руської цивілізації. Руська цивілізація — гілка Західної цивілізації. При бажанні — Слов’янської, а вже вона — Західної. Окрім Руської, до Західної цивілізації можна віднести Германську, Англо-Американську, Середземноморську цивілізації. Це досить суперечливе питання, але замовчувати різницю між, наприклад, шведським народом і португальським — не варто, як і схожість між шведами і норвежцями.

Цивілізація охоплює певну територію, причому охоплення не абсолютне. Є ядро, а є периферія. Галичина, Волинь, Поділля і Наддніпрянщина — ядро сучасної Руської цивілізації. Полісся, Закарпаття, Слобожанщина територіально віддалені від ядра, тому виявляють слабшу життєспроможність. А Новоросія і вся Білорусь — периферія, яка у сучасний історичний момент дезорієнтована і заярмлена особами, яким би належало бути внизу суспільства.

Україна поділена не між цивілізаціями, а за територіями, де її власні культурні здобутки сильні і де вони змаргіналізовані.

Ця версія дає рівнішу межу Західної цивілізації.

Переглянути Руська цивілізація — частина Західної цивілізації на карті більшого розміру

Положення ядра цивілізації протягом історії може змінюватися. Так у час Київської Русі воно знаходилося на території племені полян, у Галицько-Волинському князівстві перейшло у сучасну Західну Україну, а в козацькі часи повернулося на береги Дніпра, але дещо південніше.

Про цивілізаційний вибір

Інколи зустрічаються пафосні висловлювання про цивілізаційний вибір. Я вважаю це вигадкою. Цивілізація полягає у системному застосуванні раніше набутого досвіду. Коли зробити вибір на користь чужої цивілізації, то системність зруйнується. Листок не може перескочити на іншу гілку. Нація не вибирає собі цивілізацію — вона до неї належить. Або не належить.

Посилання

ЦВК — вибори-2004

Минулого літа йшли активні дискусії на ці теми:

Зіткнення цивілізацій посеред України

Андрухович: Якщо переможуть помаранчеві, то Криму й Донбасу треба дати можливість відокремитися

Примара «цивілізаційного розлому»

P. S. Вищенаписане має статус «публічної чернетки». Тобто, хоч воно й недосконало пропрацьовано, але краще хай люди читають і думають.

Схожі записи

• 15.04.2011 -- Сталін не «воз’єднував» Україну
• 17.12.2009 -- «Мала Русь» — звучить гордо
• 30.06.2012 -- Розчарування
• 24.08.2011 -- Хороше і погане за 20 років
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть

Багато патріотів знають наведені тут факти і цю тему я уже піднімав у попередній статті, але все-таки вирішив зупинитися на ній детальніше. Назва «Мала Русь» виникла у 14-ому столітті, коли московський народ тільки починав формуватися. І цю назву вигадали не вороги, а візантійські священники по аналогії із Малою і Великою Греціями. Малою Грецією називали метрополію, землі споконвіку заселені греками, а Великою — грецькі колонії. У Польщі також є Малопольща — землі поблизу Кракова і Великопольща. Ці назви досі вживаються офіційно.

Спочатку Малою Руссю називали територію Галицької митрополії. Галицько-Волинський князь Юрій II Болеслав титулувався правителем Малої Русі. Пізніше ця назва поширилася на всю територію Великого Князівства Литовського. Після Переяславської угоди 1654 року московський цар до свого титулу додав «всея Великої і Малої Русі». З того часу у офіційних документах почала вживатися назва «Мала Русь» або «Малоросія». З посиленням російського впливу на українських землях ця назва почала набувати зневажливого відтінку, хоч використовувалася й самими українцями. Протягом 19 століття і до 1917 року, а на заході України ще довше, відбувався перехід до нового етноніма — «Україна». Перший раз він згадується ще у 1187 році, але століттями вживався тільки для позначення Наддніпрянщини.

Схожі записи

• 15.04.2011 -- Сталін не «воз’єднував» Україну
• 22.01.2011 -- Цивілізаційний розкол України, якого нема
• 12.05.2010 -- Сергій Коваль – Чия мова вторинна і пародійна
• 30.06.2012 -- Розчарування
• 24.08.2011 -- Хороше і погане за 20 років

Микола Миколайович Аркас (1852–1909) має трохи неоднозначну біографію. З однієї сторони, внук грека за національністю, син адмірала Чорноморського флоту і сам зразково служив у російському війську. А з іншої, він заснував, очолив і фінансував миколаївську «Просвіту», написав оперу «Катерина» за поемою Т. Шевченка і сам предмет цього допису.

«Історія України-Руси» Миколи Аркаса — це книга для тих, кому не достатньо шкільного і університетського курсів історії, але й не хочуть читати академічні праці істориків. М. Аркас почав збирати різні матеріали (тексти та ілюстрації) для патріотичного виховання свого внука. А потім подумав: а чому тільки для онука? Для будь-кого грамотного чи не дуже.

Цікаво читати книжку, яку забороняли або хоча б ігнорували, правда? Тут таких книжок буде дуже багато. «Історія України-Руси» також належить до них. За радянського періоду її видавали тільки мігранти. Хоча нічого антирадянського у ній немає і бути не може, тому що вона вийшла у 1908 році. Автор також не є противником лівих ідей. Але в «Історії України-Руси» сказано багато нехорошого в сторону Російської імперії. Але тільки доти, поки Росія гнобила український народ і його свободу. Наприклад, не замовчує факту, що за царювання Єлизавети Петрівни при царському дворі дуже прихильно ставилися до всього українського. До речі, як у свій час до французької і німецької культур.

То що ж не сподобалося радянській цензурі? Перше пояснення, яке приходить на думку: Радянський Союз був ніяким не союзом народів, а імперією Росії. Хоча що це я роблю? Виправдовуюся перед злочинним режимом, що зрадив його?

Я читав факсимільне видання цього твору. Тобто без редагування передані правопис і, навіть, помилки при наборі. Тому мав змогу зацінити старий правопис української мови. Враження дуже приємні. Видно, що українська мова значно пішла вперед, стала більш уніфікованою, логічною, точною. Тобто мовою літератури, науки і політики, а не бидла. Але сумно, що цей розвиток відбувався під впливом російської культури, а не власної, і загубив частину колориту української мови. Тому з того часу вона стала ще й більш канцелярською і сухою.
Книга не втратила актуальності до цього часу. Я не знаю сучасної книжки, яка зараз займає ту саму нішу. Нішу доступного, але докладного чтива для любителів української історії. А можливо, її й немає.

І наостанок, чи знаєте ви що:

• галицький князь Юрій II підписувався так: «Dei gratia notus Dux et Dominus totius Russiae Minoris», що в перекладі з латини означає: «З ласки Божої природжений князь усієї Малої Русі». Так, назва Мала Русь вживалася уже у XIV столітті і тому не може вважатися ганебною.
• гетьман Іван Мазепа мав талант справляти хороше враження на всіх, у тому числі на своїх численних жінок і був неабияким авантюристом. Не можу не порівняти його з Казановою, який жив на ціле століття пізніше.
• татари у 1674-ому зробили велику помилку, коли напали на Січ, бо втратили вбитими 13500 яничар, а козаки — тільки 50.
• останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський прожив 112 років. Із них останні 27 років на засланні у Соловецькому монастирі. За дослідженнями Данила Кулика Президент Віктор Ющенко є його прямим нащадком.

Читати «Історію України-Руси» в Інтернеті

Схожі записи

• 30.06.2012 -- Розчарування
• 24.08.2011 -- Хороше і погане за 20 років
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 22.01.2011 -- Цивілізаційний розкол України, якого нема
• 12.05.2010 -- Сергій Коваль – Чия мова вторинна і пародійна

Отруєння Ющенка

Насправді, мої роздуми про отруєння Ющенка належать до теорій змови. Їх дуже важко довести, однак важко й заперечити. Легко лише захопити читача емоціями, бо в кожному з нас сидить бажання знайти прихованого недоброзичливця.

Отже, спочатку Помаранчева революція мала відбутися за її гаслами. Українська держава мала повністю переродитись. Навіть, олігархи, які стояли за Ющенком, мали пристосуватися до умов справжньої демократіїї і стати багатіями європейського зразка. Люди тоді, єдиний раз за десятки років, були готовими на радикальні зміни. Все йшло до цього і завадити могли тільки зовнішні сили. Уявіть собі розмову тих самих недоброчичливців, яких ми вишукуємо, із Ющенком.

— Не будеш слухатись, ми зробимо так, що отруєння дасть ускладнення.

Доцільно повністю усувати сильних особистостей. Таких як Чорновіл чи Гонгадзе. А слабких достатньо залякати. Ющенко зламався. Можливо, не відразу і він дійсно спочатку щиро вірив, що «У вас не вистачить камазів.» Але тепер ми бачимо, що Президент намагається щось зробити за принципами, але це все напівзаходи і стає основою для анекдотів.

Отруєння Ющенка, мабуть, і стало останньою краплею у чаші терпіння українського народу. Але яке це тепер мало значення? Більше того, революція виявила хто є хто в українській політиці. Партії, які були ще мало пов’язані з великим бізнесом, ввійли до складу «Нашої України», втратили ідеологію і стали дешевими «кнопконатискальниками». Мабуть, серед цих депутатів багатьом теж погрожували. Революція також дала політичну орієнтацію для багатох людей, активній частині суспільства, що не бажали жити в напівавторитарній країні. На наступних двох парламентських виборах вони голосували за куплені партії. А тепер стали дезорієнтовані.

Хто це зробив — невідомо. Найімовірніше за все — кучмісти. А може Росія, США чи НАТО. Як особливо цікавий варіант, Тимошенко, яка отримала велику популярність, поки Ющенко був хворий. Та, в будь-якому разі, виграли на цьому не простий народ.

Чому другої державної не буде ніколи?

Суперечка про те, варто чи ні надавати російській мові в Україні офіційний статус, почалася ще з оголошення незалежності. Але тільки в час Помаранчевої революції і пізніше, демагоги стали використовувати цей прийом широко та активно. Насправді, переважна більшість українських (за громадянством) політиків не мають патріотичних почуттів ні до якої нації. Думаю, їх можна назвати прагматиками-космополітами, які швидко пристосовуються до життя у будь-якому національно-культурному середовищі. А спекуляції на мові, як і на зовнішній політиці, виявилися дуже ефективним засобом підвищувати свої рейтинги.

Олігархам не вигідно переходити на двомов’я. На це треба дуже багато фінансових витрат. Але їм вигідно відволікати увагу електорату на другорядні проблеми, розігрувати перед ним сцени боротьби проти опонентів. Причому вигідніше грати «проти опонентів», розказувати, що їм не дають прийняти бажаний закон, ніж справді його прийняти. Людська психологія така, що сильніше і швидше сприймає саме негативні емоції. Вимога будь-якого народу до влади: «Хліба та видовищ». Ідеологічні питання — це не хліб, вони можуть бути тільки видовищем. Якщо російську приймуть як другу державну, простору для політичних ігор буде набагато менше.

Автокоментар на «6 причин, що війна в Україні буде»

Майже рік тому я написав у цей блог статтю «6 причин, чому війна в Україні буде». Настав час трошки освіжити цю писанину. Я вже не такий впевнений, що Росія перейде до активних бойових дій проти України. По-перше, завдяки коментарю ivanko. Я й сам за минулий рік двічі проходив практику на підприємстві важкої промисловості, а отже, добре знаю про екологічну небезпечність війни в Україні. По-друге, на Україну, із її слабкою та безпринципною владою, й нападати не треба. Максимум, можна зробити як у моїй теорії змови про отруєння Ющенка. Тільки замість отрути — газовий кран. Схоже на те, що тільки в Росії існує сильна влада, яка здатна на непопулярні кроки у вирішальний час. Але для цього довелося пожертвувати деякими демократичними свободами. Цікаво, сучасна держава може бути одночасно і сильною, і демократичною?

Все цикл закінчений. Попередні 6 статей тут: 1, 2, 3, 4, 5, 6.

Схожі записи

• 30.06.2009 -- Історія незалежної України. Частина 6. Розчарування
• 13.05.2009 -- Історія незалежної України. Частина 5. Цукор і гіркота Помаранчевої революції
• 04.04.2009 -- Історія незалежної України. Частина 4. Кучмізм
• 16.03.2009 -- Історія незалежної України. Частина 3. На арену виходять олігархи
• 22.02.2009 -- Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их

Свобода слова

Не така вже й безнадійна тепер ситуація, бо кожен може критикувати владу як хотіти. От, наприклад, у Ірані за організацію акцій непокори розстрілюють. Українські політики навчилися жити і грабувати країну в умовах свободи слова. Дивна ситуація. Нема ніяких прямих ознак диктатури. Не репресують дисидентів, не закривають опозиційних ЗМІ, не закривають закордонний трафік на кілька проксі-серверів, але влада відірвана від народу і не прислухається до його потреб.

Олігархів стало більше

При Помаранчевій революції невеличка група олігархів, що фінансували Нашу Україну, БЮТ та Соцпартію боролися проти старшого покоління колег. Але, прийшовши до влади, вони не знищили їх. Очевидно, це було економічно невигідно. Українські підприємства і банки виявилися тісно пов’язаними, незалежно від політичних кольорів. Саме цим я й пояснюю швидку «зраду» Помаранчевих. Нове покоління не стали монополістами, а тільки отримали свою частку. Навіть верхи виявилися єдиними, чому ж низи мають поділятися на Захід і Схід?

Стосунки народу і влади

Тепер відсотків 80 населення не довіряє владі. Її рішення розходяться із побажаннями народу. Якщо розуміти демократію як владу, що обирається народом, то демократія у нас є. А якщо її розуміти більш широко, як делегування народом владних повноважень окремим особам, то виходить, що демократії у нас немає. Ми можемо гордитися тим, що маємо можливість вільно вибирати тих, кого невдовзі будемо тихо ненавидіти. На цьому українська демократія й закінчується. Я бачу два варіанти виходу із цього стану. Можливо, будуть мати місце обидва.

1. Зверху вниз. Ющенко раніше був лідером. Не факт, що хорошим, але народ йому вірив. А тепер народ сам по собі і не вірить нікому. А без лідера об’єднати і спрямувати країну у правильному напрямку дуже важко. Хто ним може стати? Схоже на те, що треба цілком нову людину, яка не має жодних зв’язків із теперішньою владою. Яценюк хоч тепер і позиціонує себе як новатора, а насправді має не менш тісні зв’язки із старою владою, ніж інші. Один раз уже вибрали такого несамостійного лідера. Здогадуєтеся кого? Ющенка. Не залишається іншого виходу, як поглянути наліво і направо. У складний час тільки радикальні сили бережуть справедливість. Зліва нікого немає — хіба можна серйозно ставитись до таких особистостей як Вітренко? А справа є Тягнибок. Незалежний, розумний, але чогось у нього не вистачає. Можливо харизми і рішучості. Як лідер партії — підійде, але на лідера країни недотягує. Та й хіба може націоналіст стати лідером у країні, де майже половина населення розмовляє російською? Я дуже сумніваюсь, що в даний час Україна до цього готова. Націоналісти можуть зайняти сильніші позиції у політиці, ніж тепер, але по-справжньому вести країну — навряд. Отже, чекаєм на когось ще. Якщо чесно, мені дивно, чому у 50-мільйонній країні немає кількох чесних, сильних, пасіонарних політичних особистостей.
2. Знизу вверх. Народ може сам проявити більше політичної волі. З історії знаємо, що в українського народу дуже велика чаша терпіння. Але не бездонна. Востаннє вона переповнилася на Помаранчевій революції. Тоді народний протест змів стару владу, знайшов собі лідера (який був не дуже достойний очолити такий потужний рух) і збирався починати жити краще. Провідники Революції самі не сподівалися на такий поворот подій. Фактично, вони втратили контроль над масами і йшли, скоріше, за їхніми спинами, а не попереду них. А ще їм не вистачило романтики і юнацького завзяття, яке могло (тільки у той момент могло) відірвати їх від великого напівкримінального бізнесу. Варіант «знизу вверх» мені здається набагато менш ймовірним. Усі вже стали циніками. До речі, я вважаю, що на наступному масовому протесті в Україні не обійдеться без жертв. Нема вже тої, успадкованої від Радянського Союзу, святості миру.

Для чого нам міняти владу?

Чимало українців із розумним виглядом говорять: «Для чого нам міняти владу — все-одно такі самі на їхнє місце прийдуть?» Але згадайте, як за першого уряду Тимошенко підвищились зарплати і соціальні виплати, і як за уряду Єханурова стрімко росла економіка. Пізніше хороших новин усе меншало і меншало. В Україні, на жаль, немає сильних професіональних політиків, а є демагоги. Таких треба міняти якнайчастіше, бо вони здатні щось зробити тільки тоді, коли над ними висить загроза політичної смерті. Така політична модель існує в деяких розвинених демократичних країнах світу. Наприклад, в Італії і уряд, і парламент дуже рідко працюють повний термін. Щось схоже було й у Запорізькій Січі. Але для цієї моделі, мабуть, треба або гарячий південний темперамент, або населенню складатись з одних чоловіків. А для сучасної України більше підійде «сильна» політика, де переважають професіональні, відповідальні і незалежні політики, що не «забувають» про свої обіцянки відразу після виборів. На даний час — це мрія. В Україні немає такого, навіть, у зародку. Тому, будем ганяти по колу політичні сили, вибираючи ту, яка найменш схожа на теперішню, поки не знайдуться одна або кілька таких, які зрозуміють, що краще дбати про всю країну, інакше влада залишиться у їхніх руках ненадовго.

У циклі залишилась тільки остання стаття. Підписуйтесь на RSS.

Схожі записи

• 07.07.2009 -- Історія незалежної України. Частина 7. Додаток
• 13.05.2009 -- Історія незалежної України. Частина 5. Цукор і гіркота Помаранчевої революції
• 04.04.2009 -- Історія незалежної України. Частина 4. Кучмізм
• 16.03.2009 -- Історія незалежної України. Частина 3. На арену виходять олігархи
• 22.02.2009 -- Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их

Хто є хто?

До 2004 року найбільш спритні люди закінчували ділити між собою Україну. Тодішній бізнес був спрямований на розширення, адже поділено ще не все. Не поділене мало дістатися комусь зі старих олігархів, які мали сильні зв’язки із владою. Новим людям було важко вступити у цей «клуб». Та чи було це нове покоління гіршими бізнесменами? Звичайно ж ні. Яскравим представником цієї групи є Петро Порошенко. Не тільки в бізнесі намітилося нове покоління, але і в політиці. Дехто робив ставки на критику тодішньої влади. Типовий представник цієї верстви — Юлія Тимошенко. Верхи підтримали Революцію, бо хотіли заробити щонайбільше грошей і отримати щонайвищі посади.

Занадто мало отримував і народ. Сюди належали проукраїнськи налаштована інтелігенція, частина політиків, які ще не влились у олігархічну машину, а на заході і центрі країні також бідніші верстви. Вони боролись не тільки за власний добробут, але й за свободу і справедливість. Їхня мотивація була, скоріше, негативною. Вони просто хотіли нормального життя, а втрачати було що. Саме низи стали рушієм Революції.

Не підтримали Революцію ті, хто не хотів ніяких змін, кому не було чого ні втрачати, ні набути, а також комуністи.

Поділяй і владарюй!

Ділили не тільки заводи, банки і посади, а ділили також і людей. Щоб довго триматися при владі, треба дати народу ворога. Тоді вся можлива критика впаде на нього, а дрібні недоліки «своїх» не будуть помічати. Так народ розірвали на Захід і Схід. Характерні для будь-якої великої країни історико-етнографічні відмінності роздули до величезних розмірів. В Україні сфери впливу багатіїв значно більше залежать від географії, ніж у розвинених країнах. Відповідно і партії, за кожною з яких стоять свої олігархічні клани, одним регіонам приділяють більше уваги, ніж іншим. Яка ж може бути сильна різниця в межах одного народу? Тільки в Криму переважає неукраїнське населення. В решті регіонів більшість складають українці. Чи може не все так просто? Система освіти Радянського Союзу часто розподіляла кращих випускників далеко від їх Батьківщини. Українці змушені були жити в Росії, а росіяни в Україні. Саме такі демографічні процеси відбувалися на індустріальному Сході України. І серед освітчених людей було більше вихідців з інших регіонів Радянського Союзу, ніж серед робочого і селянського класу. Тобто якщо у Донецькій області живе 38,2% росіян, то серед успішних людей їх набагато більше. Росіяни Донеччини і деяких інших східних регіонів тримають в своїх руках більше половини ВВП, освітнього, політичного, культурного потенціалу і т. д. А українці, з цієї точки зору, складають меншість. Потрібно кілька поколінь, щоб це штучно створене явище зникло.

Чому Революція нічого не дала?

Відповідь банальна: «Не відбулося фактичної зміни влади». Ющенко, Тимошенко, Мороз та більша частина лідерів Помаранчевої революції мали високі посади і в 90-их роках і ще раніше, за СРСР. Тільки на другий термін президенства Кучми ці люди опинилися «за бортом». Ця лінія йде безпосередньо від керівників Радянського Союзу, лише трохи пристосовуючись до нових умов.

Помаранчева революція знищила ціле покоління української демократії

У часи горбачовської перебудови виникла істинно українська політика, жодним чином не пов’язана із радянським комуністичним керівництвом. Країни комуністичного блоку, у яких до влади прийшли аналогічні сили, уже давно обійшли у розвитку Україну. А самі демократи, спочатку досить радикальні, із часом стали поміркованішими. Головною політичною силою в українській демократичній течії був «Рух». «Руху» та іншим проукраїнським партіям не вдалося прийти до влади до революції. Але у 2001 році вони склали основу виборчого блоку «Наша Україна» із черговою спробою отримати владу. При цьому їм довелося співпрацювати з досить відмінними за ідеологією політичними силами. Пізніше ці настрої вилилися у гасло «Разом нас багато». Не маючи своїх рядочків у виборчих бюлетенях, ці партії після Революції поступово втратили силу на політичній арені. Залишились лише «мегаблоки». Така ось дилема: іти на компроміс і зникнути, як зробили вони, чи дотримуватись радикальних поглядів і теж не отримати нічого.

На сьогодні все. Наступні статті із циклу з’являються у стрічці RSS.

Схожі записи

• 07.07.2009 -- Історія незалежної України. Частина 7. Додаток
• 30.06.2009 -- Історія незалежної України. Частина 6. Розчарування
• 04.04.2009 -- Історія незалежної України. Частина 4. Кучмізм
• 16.03.2009 -- Історія незалежної України. Частина 3. На арену виходять олігархи
• 22.02.2009 -- Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их

Еліта напівавторитарної держави

На перші роки 21 століття нова еліта потихеньку сформувалася. Серед цих людей були бувші партійні функціонери, які змогли пристосуватися до умов корумпованої ринкової економіки і бувші «асоціальні елементи», які раніше мали проблеми із законом, а тепер не мають — вони «у законі». Ці люди мали більшість у Верховній Раді і Президента, що їх підтримував. Вони володіли більшою частиною промисловості України і були начальниками для мільйонів українців. Про простий народ вони дбали не дуже добре. А для чого? Що бідні? Самі винуваті, що бідні. І простий бідний народ для благополуччя цієї соціальної групи небезпеки не представляв. Усе, що слід було для народу робити — тільки регулярно то задобрювати його, то прилякати трохи з екранів телевізорів. Але після того, як вирішити проблеми своєї кар’єри і матеріальної забезпеченості. Інша справа конкуренти. Кожен олігарх більш або менш явно належав до якогось клану за географічною приналежністю. Так як звикли з дитинства: то ваша вулиця, а це наша. У більш цивілізованих країнах багатії розділяються за галузями економіки. Наприклад, Біл Ґейтс має ІТ-галузь, Лакшмі Міттал — металургійну, а Джордж Сорос — фінансову. Тому там конкуренція не така сильна. Наші олігархи постійно конкурують і тому постійно сваряться. Вороги у них були двох типів:

• люди, що надто високо піднялися, але не мали олігархічного світогляду — «панятій»
• олігархи-конкуренти із сусіднього клану. У будь-якого успішного олігарха настає такий момент, що треба розширювати справи. Тоді він суне палки в колеса колегам. Або навпаки, йому сунуть палки і він мусить захищатися. Такі стосунки між багатіями бувають тільки в економічно слабкорозвинутих країнах, де ще є що ділити.

Портрет одного лідера, який любив порядок

На вершині тогочасного українського суспільства сидів Леонід Кучма. Особистість не дуже примітна; я схильний вважати, що йому просто повезло дістатися вершини, аніж повірити у якісь його виняткові риси. А риси були типово радянські. І більш за все він любив ПОРЯДОК. Порядок за будь-яку ціну. Якщо хтось когось ображає, але ображений мовчки терпить, — це, на думку Кучми, порядок, стабільність, мир. Він не стане бути справедливим і помагати ображеному. Інша справа, коли ображений має намір і силу відповісти кривднику. Тоді Кучма готовий прийти і втрутитися, щоб не довести справу до серйозного протистояння.

Кучма не йшов проти сильніших, прагнув до компромісу з рівними і твердою рукою керував слабшими. Він хоч і був лідером великої країни, але відчував себе частинкою системи, стабільність якої захищав. І ніякого месіанства, на яке страждають більшість лідерів авторитарних країн (той же Лукашенко наприклад).

Для еліти Кучма був «хрещеним батьком» (зараз еліта сама по собі — без старшого). А народу він, що далі, то більше не подобався. Народ хотів свободи і лідера, що був би першим серед рівних, а не найвищим у феодальній драбині.

Як народжуєтся народ

У перші роки незалежності національна самосвідомість в українців була… Точніше її не було. Хіба що в окремих сім’ях рухівців, дисидентів, письменників, поетів — їх було небагато. Вся українськість скоротилася до вузького кола людей. Решта, хоч формально і визнавала себе українцями, а ніяк це не виявляла.

Люди, в своїй більшості, швидко позбулися методів старої комуністичної ідеології, але залишилася спрямованість на матеріальні блага і сподівання на лідерів, які мали би безумовно дбати про народ. А ще виникла образа. Що Україна бідна, що нас завжди дурили, то комуністи, то сучасні політики. Хоч критика всіх за найменших причин і є ознакою національного характеру українців, але в цьому випадку вона призвела до почуття меншовартості. Це було населення, а не народ.

Потроху криза 90-их минула, наступив період стабільного розвитку. По чуть-чуть росте добробут громадян. Кличко, Шевченко… Це українські спортсмени, не радянські. В України тепер теж є чим гордитися. Але хай, у спорті показники об’єктивні. А от Руслана! Європа, ідеал добробуту, визнала Україну. І найголовніше — час. В Україні підростає вільне покоління, що не пам’ятає тоталітаризму і ніколи не визнавало комуністичної ідеології. І для цього покоління вже не так важливо, чи воно із націоналістичної сім’ї, чи зі звичайної. Воно готове бути патріотичним і готове реагувати на несправедливість. З’являється бізнес європейського типу, інтереси якого розходяться з інтересами бізнесу олігархічного. Такому бізнесу треба економічна свобода.

Але при владі уже міцно засіла кучмістська еліта і підминала під себе все більше й більше. Намічається серйозне ідеологічне протистояння: Помаранчева революція. Кучма не зміг побудувати своє маленьке тихе князівство.

Далі буде. Щоб знайти наступну частину, ось RSS.

Схожі записи

• 07.07.2009 -- Історія незалежної України. Частина 7. Додаток
• 30.06.2009 -- Історія незалежної України. Частина 6. Розчарування
• 13.05.2009 -- Історія незалежної України. Частина 5. Цукор і гіркота Помаранчевої революції
• 16.03.2009 -- Історія незалежної України. Частина 3. На арену виходять олігархи
• 22.02.2009 -- Історія незалежної України. Частина 2. Розруха 90-их