Партія Регіонів тепер має в країні майже все, що може мати політична партія. Але рівновага порушилась і збільшились шанси, що станеться щось неочікуване. Саме ображений народ мав би порушити цю рівновагу, яка склалась не на його користь. Тому, з певної точки зору, арешт Тимошенко вигідний народу. Точніше, дає народу привід і шанс відстояти свої права. Та реалізація цього — під питанням.

Не знаю, чи бандитська влада взагалі недоумкувата, чи успіх протягом року затьмарив їй розум. Чи, й те, й інше. Але мені свідоме і контрольоване розумом керування ризиками і шансами видається досить природним.

І ще про ризики та шанси. Незвичайно виглядає негласний союз між владою і ВО «Свобода». А він є. Влада несерйозно ставиться до «свободівців», відчуває над ними перевагу і вірить у свій контроль над ситуацією. Влада репресує багатьох: Сінькову, учасників Податкового майдану і руйнаторів пам’ятників режиму. Та серед них немає «свободівців». «Свободівці» ходять з прапорами, плакатами й мегафонами. Опір їхнім акціям якийсь іграшковий. Влада спокійно сприйняла перемогу «Свободи» на місцевих виборах у Галичині. Тягнибок і Фаріон регулярно з’являються на політичних ток-шоу. А я в контрольованість «Свободи» не вірю. Як радикальна партія, вони збільшують вплив ірраціонального в політиці. Крім того, «Свобода» — це школа для нової еліти, а знання нам потрібні. Іншими словами, «свободівці» теж ламають status quo.

Що ж, вони прийшли до влади не тільки заради золотих туалетів у віллах, збудованих на попиляні гроші. Влада заради влади теж їх цікавить. Тому, може, саме вони мають ту владу.

Схожі записи

• 08.04.2009 -- Протести в Молдові: скепсис бувалого
• 30.06.2012 -- Розчарування
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 26.04.2011 -- Їхні Чорнобильські походеньки
• 15.04.2011 -- Сталін не «воз’єднував» Україну

Бандера, в отличие от всяких Nегодяев, ни кого не предавл!!!

…как совершенно справедливо отметила Фарион…

А Тягныбок пусть приходит к власти…

Так что поцелуйте своего Януковича в…

Ці цитати я виписав із стрічки коментарів до холіварної статті на Українській правді. Не знаю, як до цього ставитися. Якщо вірити цій статті — це добре.

Спостерігаю…

Схожі записи

• 15.04.2011 -- Сталін не «воз’єднував» Україну
• 30.06.2012 -- Розчарування
• 06.08.2011 -- Про status quo в українській політиці
• 03.05.2011 -- Бен Ладеніада
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть

Отже, недавно мені до рук потрапила пропаггазетка Тігіпка. У ній знайшов повно викривлень фактів. Давайте подивимось, що пише Конституція про повноваження Президента. В Україні є три гілки влади. Це стандартна практика для демократичної республіки. Законодавча влада належить Верховній Раді, виконавча — уряду, судова — судам. Президент України не належить чітко до жодної з гілок. Він — гарант Конституції, забезпечує національну безпеку, контролює всі гілки влади і розв’язує між ними конфлікти. Президент Ющенко користувався цим правом. На його рахунку розпуск Верховної Ради, розпуск першого уряду Тимошенко, чимало вето на закони і постанови Верховної Ради. Крім того, Президент є Головнокомандуючим Збройних Сил, очолює СБУ і визначає зовнішню політику. Із важливого це все. А в Тігіпка, за версією його реклами, свої уявлення про повноваження Президента. Щоб мати можливість здійснити всі ті обіцянки із економіки і соціального захисту, треба мати політичну систему із сильним президентом як в Америці. Або як у Росії із її слухняним парламентом. Заради об’єктивності треба додати, що Тігіпко хоче прийняти Конституцію із значно розширеними правами Президента. Але…

Ще один приклад. Тимошенко скаржилася, що в Україні дорогі кредити на бізнес. Робимо все навпаки (опозиція скаржиться, а уряд виконує) і отримаємо правильну політичну систему. Наша перевернута догори ногами.

Приходжу до висновку, що народу дуже не вистачає правової освіти. Я, молодий, учив у школі про державний устрій України. Старше покоління в цьому питанні безграмотне. І достатньо ліниве, щоб не заповнити пробіли у знаннях самостійно. І ще один фактор — реклама. Рекламу потрібно вміти сприймати так, щоб не втратити власне я. І, звичайно, більшість людей навіть не задумуються про це. От коли будемо мати громадян вільних не тільки в правовому сенсу, але й особисто незалежних від шкідливих сторонніх впливів, тоді будемо мати вільну і прогресуючу країну. Або коротше: народ має таку владу, на яку заслуговує.

Схожі записи

• 30.06.2012 -- Розчарування
• 06.08.2011 -- Про status quo в українській політиці
• 03.05.2011 -- Бен Ладеніада
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 26.04.2011 -- Їхні Чорнобильські походеньки

Хоч інститут президентства після зміни Конституції з 2006 року став мало значити у політиці, але все рівно вибори–2010 сприймаються (мною принаймні) як кінець одного етапу і початок іншого. Мабуть, через те, що історію незалежної України фактично поділяють на допомаранчеву і післяпомаранчеву. Сумнівно, що після виборів настануть великі зміни, але наслідки Помаранчевої Революції варто співвідносити із Президентом, а не з парламентом. Тобто це не тільки аналіз президентства Ющенка, але й аналіз наслідків Майдану. Уже пройшло достатньо часу, щоб Майдан комплексно вплинув на українське суспільство. Як ми побачимо із нищенаписаного, суспільна думка може змінитися за зовсім невеликий проміжок часу. За 5 років зміни є і я прагну їх відшукати.

«Невдалий» Майдан

Я радий, що пережив Майдан. Американці, європейці, яким ми так заздримо, сидять тихо, тихо (застійно) розвиваються. Ніякої романтики. Застій і темрява.

Згадка про Майдан у більшості українців викликає подвійне відчуття. І піднесення, і розчарування: профуфукали Революцію. Тут поможе зорієнтуватись ленінське (а Ленін революцію не профуфукав): «Програма-мінімум — здобути владу, програма-максимум — утримати її». Український народ на Майдані фактично здобув владу. Якби він хотів, то міг би зробити зі своїми кривдниками будь-що: посадити в тюрми, розстріляти, депортувати. Але одна із особливостей Помаранчевої Революції — її ненасильність. Скоріш за все це тягнеться ще від радянських мирних гасел, якими нищили давні традиції боротьби, щоб у народу не виникло раптом бажання збунтуватися. Народ, фактично отримавши владу, поспішив її делегувати своїм вождям, повністю їм довіряючи і не будучи критичними. Після чого — розслабився. Через невеликий проміжок часу люди зрозуміли, що щось пішло не так і почалися зовсім протилежні настрої: жорстка критика і недовіра. Ніби схоже на недовіру до кучмістів, але має свій нюанс. На стару владу і Кучму ніколи не робили великі ставки. На Ющенка і політичні сили, які в той час називалися народними покладалися величезні надії. За наше покоління ні на одного політика так не сподівалися. Тому нинішня недовіра і ненависть має присмак зради.

Нова влада не зруйнувала стару систему, а очолила її. Серед гасел Майдану було й «Бандити сидітимуть у тюрмах». Нова влада не наважилася негайно (а тільки так можна) його виконати, а народ не проконтролював, тому що як я казав, розслабився.

Устрій держави після Майдану

Серед стану Ющенка здавна було багато підприємців. В тому числі із кримінальним минулим і бажанням брати активну участь у політиці (стати олігархом). Коли прийшла нова влада і не до кінця пішла стара, вони опинилися по одну сторону із кучмістськими олігархами. Вони мали однакові інтереси в країні. І вони, як люди ділові, на відміну від середньостатистичного українця із радянською економічною освітою, захопили економічні, а разом із ними й політичні механізми. Більшість політиків також виявилися аж ніяк не народними, а звичайними пристосуванцями, які згодні мімікрувати під будь-який лад. По ідеї, перші ж парламентські вибори мали очистити парламент від таких (даруйте за тоталітарний термін) елементів. Але ці вибори проводилися за пропорційною системою. Народ не мав можливості проконтролювати свою важко виборену владу. Партії не були настільки сильними ідеологічно, щоб контролювати свої списки самостійно. Сильні і бажаючі узурпували парламентські партії. А другі вибори тільки закріпили таку ситуацію. Тепер в Україні між парламентськими партіями різниця невелика. Опозиції фактично немає. Усі при владі. Водночас усі в опозиції, бо займаються переважно тим, що неконструктивно критикують опонентів. Влади немає і незрозуміло, хто і за що несе відповідальність. Всі проти всіх. Демократія по-українськи. Анархо-олігархічна демократія.

Ющенко хотів зробити свободу, а вийшов хаос. Ющенко не виконав доручене народом завдання і народ його покарав зменшенням рейтингу. Усе правильно.

Наші досягнення

На питання чи варто було взагалі робити Майдан, я впевнено відповідаю: Так! Дивовижно, яка коротка пам’ять у людей. Як глибоко вони сидять у мінливому теперішньому, не згадують (аналізують) минуле і тому безсистемно хапаються то за одне, то за інше. Декому важко згадати, які шість років тому були мізерні зарплати, як боялися (уникали, соромилися) сказати щось проти влади. Усе ж таки я вважаю головним досягненням Майдану свободу і національне відродження, а не економічні чи соціальні успіхи. Статистичні дані показують, що економіка успішно розвивалася й до Помаранчевої Революції. А особиста свобода і національна самосвідомість пережила якісний стрибок. Українці навчились (згадали як) боротись. Українці перестали боятися. Українці тепер позбуваються комплексу неповноцінності. Сучасна українська держава у 1991 році народилася не так, як це уявляли її найбільші патріоти. Не в боротьбі, а простим отриманням. Національні держави так не утворюються. Так відбувається переділ територій між сильними. Тепер це непорозуміння виправляється навіть без активної участі держави. Виправляється, а не виправилось, тому що багато комплексів досі залишилось майже незайманими. Типовий українець може сказати про свою незгоду з політиками, але так само по-савєцьки пластує перед безпосереднім начальством.

Корупція

Окреме слово про корупцію. Я зрозумів як українці ставляться до корупції переглянувши вірусне відео про Єгора Лупана. Це дуже специфічний продукт. Лише у кількох країнах світу можуть зрозуміти цю сатиру. Українці ставляться до корупції хоробро, без страху і сорому. А також із почуттям гумору. Із негативних емоцій переважає огида. Я майже впевнений, що варто лиш дати поштовх і люди відмовляться давати і брати хабарі. Навіть, забудуть як це було, так само як це сталося із журналістськими «темниками» за Кучми.

Що буде?

Нічого від цих виборів не очікую. Країна тепер розвивається еволюційно, лінійно і мало залежно від переваги тих або інших політичних сил. Наростає якась напруга; передбачати у що вона вийде, на мою думку, безглуздо. Але думаю, наступний рік буде стабільно поганим. ;)

Схожі записи

• 30.06.2012 -- Розчарування
• 06.08.2011 -- Про status quo в українській політиці
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 15.04.2011 -- Сталін не «воз’єднував» Україну
• 13.03.2011 -- Ласкаво просимо в найнещаснішу країну Європи!

Висловився Тягнибок, потім Гриценко і я побачив, що їх цілі дуже схожі. Різниться тільки підхід до справи. Тягнибок більший акцент ставить на досягненні свободи і справедливості, як націоналіст, в першу чергу для українців. А Гриценко — на матеріальних благах, як ліберал, для всіх. До речі, що ви подумали, коли я описав різницю між ними? На Гриценкові слова Тягнибок відповів нищівною критикою. Виявляється, у нього і у ВО «Свободи» є своє уявлення про майбутнє країни, свій проект Конституції і своє все. Що є цілком нормально і логічно, враховуючи відчутну ідеологічну розбіжність між ними. Але розбіжності між Тягнибоком і типово олігархічними політиками ще більша, достатньо велика, щоб бути принциповою. Чому тоді Гриценко отримав таку ж саму дозу критики, як і всі інші в залі, включно з комуністами, першими ворогами правих? Немає ніякої градації, а є тільки дві крайності: свої і чужі. Згадується історичний факт, що бандерівці не дуже мирилися із іншими українськими патріотичними організаціями. Спочатку вони не знайшли спільної мови із мельниківцями, а потім із «Поліською Січчю». Минуло більше півстоліття, а український націоналізм лишився таким самим. Хоча й Гриценко не схильний до єднання, а любить робити усе сам, за йому одному відомим планом і нікому не довіряючи.

Так що ж ви подумали? Що один із них кращий за іншого? Тоді я вас вітаю, ви істинний українець із характерною для нашої нації тягою знайти крайнього, винного у ваших бідах, бідах народу, світу і так далі з високою густиною абстрактних слів. Хоча дехто може й помітив, що ці «три гетьмани» добре доповнюють один одного. Що вони, об’єднавшись і з благословенням народу, можуть бути ефективними лідерами, врятувати країну, працювати для неї насправді, а не на словах. Може й не дуже ефективними, але з ідеальними поки не склалося. Якщо не приймемо таких, яких маємо, то знову скотимось до руйнівної відсутності градацій.

P. S. Слава Україні!

Схожі записи

• 30.06.2012 -- Розчарування
• 06.08.2011 -- Про status quo в українській політиці
• 03.05.2011 -- Бен Ладеніада
• 01.05.2011 -- Постійна і неухильна деградація комунізму, бо така його суть
• 26.04.2011 -- Їхні Чорнобильські походеньки