2004–2009

· · Коментарів немає

На кінець року люди починають робити підсумки за рік минулий і складати нові плани на наступний. Але цей рік — ще є й останнім для президентства Ющенка і це також достойна причина зробити деякі підсумки. Через деякий час, здалеку, можна буде краще оцінити його діяльність і пов’язану із ним епоху, але тепер ми маємо ту перевагу, що ще пам’ятаємо багато деталей нашого часу. Гріх не записати теперішні роздуми. Тож пишу цю аналітичну статтю.

Хоч інститут президентства після зміни Конституції з 2006 року став мало значити у політиці, але все рівно вибори–2010 сприймаються (мною принаймні) як кінець одного етапу і початок іншого. Мабуть, через те, що історію незалежної України фактично поділяють на допомаранчеву і післяпомаранчеву. Сумнівно, що після виборів настануть великі зміни, але наслідки Помаранчевої Революції варто співвідносити із Президентом, а не з парламентом. Тобто це не тільки аналіз президентства Ющенка, але й аналіз наслідків Майдану. Уже пройшло достатньо часу, щоб Майдан комплексно вплинув на українське суспільство. Як ми побачимо із нищенаписаного, суспільна думка може змінитися за зовсім невеликий проміжок часу. За 5 років зміни є і я прагну їх відшукати.

«Невдалий» Майдан

Я радий, що пережив Майдан. Американці, європейці, яким ми так заздримо, сидять тихо, тихо (застійно) розвиваються. Ніякої романтики. Застій і темрява.

Згадка про Майдан у більшості українців викликає подвійне відчуття. І піднесення, і розчарування: профуфукали Революцію. Тут поможе зорієнтуватись ленінське (а Ленін революцію не профуфукав): «Програма-мінімум — здобути владу, програма-максимум — утримати її». Український народ на Майдані фактично здобув владу. Якби він хотів, то міг би зробити зі своїми кривдниками будь-що: посадити в тюрми, розстріляти, депортувати. Але одна із особливостей Помаранчевої Революції — її ненасильність. Скоріш за все це тягнеться ще від радянських мирних гасел, якими нищили давні традиції боротьби, щоб у народу не виникло раптом бажання збунтуватися. Народ, фактично отримавши владу, поспішив її делегувати своїм вождям, повністю їм довіряючи і не будучи критичними. Після чого — розслабився. Через невеликий проміжок часу люди зрозуміли, що щось пішло не так і почалися зовсім протилежні настрої: жорстка критика і недовіра. Ніби схоже на недовіру до кучмістів, але має свій нюанс. На стару владу і Кучму ніколи не робили великі ставки. На Ющенка і політичні сили, які в той час називалися народними покладалися величезні надії. За наше покоління ні на одного політика так не сподівалися. Тому нинішня недовіра і ненависть має присмак зради.

Нова влада не зруйнувала стару систему, а очолила її. Серед гасел Майдану було й «Бандити сидітимуть у тюрмах». Нова влада не наважилася негайно (а тільки так можна) його виконати, а народ не проконтролював, тому що як я казав, розслабився.

Устрій держави після Майдану

Серед стану Ющенка здавна було багато підприємців. В тому числі із кримінальним минулим і бажанням брати активну участь у політиці (стати олігархом). Коли прийшла нова влада і не до кінця пішла стара, вони опинилися по одну сторону із кучмістськими олігархами. Вони мали однакові інтереси в країні. І вони, як люди ділові, на відміну від середньостатистичного українця із радянською економічною освітою, захопили економічні, а разом із ними й політичні механізми. Більшість політиків також виявилися аж ніяк не народними, а звичайними пристосуванцями, які згодні мімікрувати під будь-який лад. По ідеї, перші ж парламентські вибори мали очистити парламент від таких (даруйте за тоталітарний термін) елементів. Але ці вибори проводилися за пропорційною системою. Народ не мав можливості проконтролювати свою важко виборену владу. Партії не були настільки сильними ідеологічно, щоб контролювати свої списки самостійно. Сильні і бажаючі узурпували парламентські партії. А другі вибори тільки закріпили таку ситуацію. Тепер в Україні між парламентськими партіями різниця невелика. Опозиції фактично немає. Усі при владі. Водночас усі в опозиції, бо займаються переважно тим, що неконструктивно критикують опонентів. Влади немає і незрозуміло, хто і за що несе відповідальність. Всі проти всіх. Демократія по-українськи. Анархо-олігархічна демократія.

Ющенко хотів зробити свободу, а вийшов хаос. Ющенко не виконав доручене народом завдання і народ його покарав зменшенням рейтингу. Усе правильно.

Наші досягнення

На питання чи варто було взагалі робити Майдан, я впевнено відповідаю: Так! Дивовижно, яка коротка пам’ять у людей. Як глибоко вони сидять у мінливому теперішньому, не згадують (аналізують) минуле і тому безсистемно хапаються то за одне, то за інше. Декому важко згадати, які шість років тому були мізерні зарплати, як боялися (уникали, соромилися) сказати щось проти влади. Усе ж таки я вважаю головним досягненням Майдану свободу і національне відродження, а не економічні чи соціальні успіхи. Статистичні дані показують, що економіка успішно розвивалася й до Помаранчевої Революції. А особиста свобода і національна самосвідомість пережила якісний стрибок. Українці навчились (згадали як) боротись. Українці перестали боятися. Українці тепер позбуваються комплексу неповноцінності. Сучасна українська держава у 1991 році народилася не так, як це уявляли її найбільші патріоти. Не в боротьбі, а простим отриманням. Національні держави так не утворюються. Так відбувається переділ територій між сильними. Тепер це непорозуміння виправляється навіть без активної участі держави. Виправляється, а не виправилось, тому що багато комплексів досі залишилось майже незайманими. Типовий українець може сказати про свою незгоду з політиками, але так само по-савєцьки пластує перед безпосереднім начальством.

Корупція

Окреме слово про корупцію. Я зрозумів як українці ставляться до корупції переглянувши вірусне відео про Єгора Лупана. Це дуже специфічний продукт. Лише у кількох країнах світу можуть зрозуміти цю сатиру. Українці ставляться до корупції хоробро, без страху і сорому. А також із почуттям гумору. Із негативних емоцій переважає огида. Я майже впевнений, що варто лиш дати поштовх і люди відмовляться давати і брати хабарі. Навіть, забудуть як це було, так само як це сталося із журналістськими «темниками» за Кучми.

Що буде?

Нічого від цих виборів не очікую. Країна тепер розвивається еволюційно, лінійно і мало залежно від переваги тих або інших політичних сил. Наростає якась напруга; передбачати у що вона вийде, на мою думку, безглуздо. Але думаю, наступний рік буде стабільно поганим. ;)

Категорія: політика

Коментарі (0)RSS-стрічка коментарів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *